Хосефіна»
До листа була прикладена розписка обох де Солісів, дядька й племінника, в якій вони зобов’язувалися віддати суму, довірену їм пані Клаас, тому з її дітей, хто цю розписку пред’явить.
— Марто! — погукала Маргарита дуенью, яка негайно з’явилася на її оклик. — Сходіть до Еммануеля де Соліса й попросіть його прийти до мене.
«Яка ж він стримана, яка шляхетна людина! — подумала вона. — Ніколи нічого мені не сказав, мені, чиї прикрощі й горе стали його власними».
Еммануель прийшов раніше, ніж повернулася Марта.
— То у вас були від мене таємниці! — сказала Маргарита, показуючи йому розписку.
Еммануель похилив голову.
— Отже, ви дуже нещасні, Маргарито? — спитав він, і сльози набігли йому на очі.
— О так! Будьте мені опорою, адже мати назвала вас «наш славний Еммануель», — мовила вона, показуючи йому листа й неспроможна стримати радість від того, що мати схвалила її вибір.
— Усе моє життя належить вам, відколи я вперше побачив вас у галереї, — відповів Еммануель, плачучи з радості та печалі. — Але я не знав, не смів сподіватися, що коли-небудь ви погодитеся взяти моє життя. Якщо ви мене знаєте, то повинні зрозуміти: слово моє святе. Простіть, що я так покірно виконав волю вашої матері, я не мав права судити про її наміри.
— Ви врятували нас, — сказала вона, уриваючи Еммануеля, і взяла його під руку, щоб спуститися до вітальні.
Коли Еммануель пояснив їй, звідки взялися гроші, віддані йому на збереження, Маргарита розповіла, в якій вони опинилися скруті.
— Треба негайно заплатити по векселях, — сказав Еммануель. — Якщо вони усі в руках Меркстуса, вам не доведеться сплачувати відсотків. Решту — сімдесят тисяч — я вручу вам. Мій бідолашний дядько заповів мені приблизно таку ж суму в дукатах, їх буде неважко потай перенести сюди.
— Так, — сказала Маргарита, — принесіть їх уночі, коли батько засне, ми заховаємо 'їх удвох. Бо якби він довідався, що я маю гроші, він забрав би їх у мене навіть силоміць. О Емма-нуелю, не довіряти своєму батькові! — вигукнула вона, заплакавши й притиснувшись чолом до молодикового серця.
Цей чарівний і скорботний порух, яким Маргарита шукала в нього заступництва, був першим виявом кохання, досі завжди огорнутого смутком, постійно затьмареного печаллю. Та рано чи пізно серце мало переповнитися почуттями, й вони вихлюпнули з нього під тиском злиднів!
— Що робити? Як нам бути? Він нічого не бачить, не піклується ні про нас, ні про себе. Не розумію, як він ще живий на тому горищі, адже там жарко, немов у пеклі!
— Чого можна сподіватися від людини, що в будь-яку мить здатна вигукнути, подібно до Річарда Третього: «Все царство за коня!» — сказав Еммануель. — Він ніколи не знатиме жалості, й вам треба стати такою ж. Оплатіть його векселі, віддайте йому, якщо хочете, свій статок; але статок вашої сестри та братів ні вам, ні йому не належить.
— Віддати йому свій статок? — мовила вона, потискуючи Еммануелеві руку й кидаючи на нього палкий погляд. — І це ви мепі так радите, ви! Тоді як П’єркеп удавався до безлічі викрутів і навіть до брехні, аби тільки я зберегла своє багатство.
— Ет! Можливо, я просто егоїстичний по-своєму, — відповів віп. — Іподі я мрію, щоб ви все втратили, бо мепі здається, що тоді ви будете ближче до мене; а іноді мені хочеться бачити вас багатою, щасливою, і я тоді вважаю принизливою навіть думку про те, що нас може розділити нікчемна велич багатства.
— Любий! Не будемо говорити про нас...
— Про нас! — повторив він мов у очамрінні, потім, помовчавши, додав: — Лихо велике, але поправити його можна.