— Перлина, кажуть, утворюється внаслідок хвороби, а ми вже досить намучилися, — відповіла вона.
— Не журися, ти даси щастя тим, кого любиш, ти станеш могутня, багата.
— У панни добре серце, — сказав Мюлькіньє, скрививши своє віспувате обличчя в посмішці.
Того вечора Валтасар був із дочками чарівним і приязним, виявивши перед ними блискучий дар красномовства. Наче змій-спокусник, він і словами, і поглядом випромінював магнетичні струми, він щедро віддавав ті чари генія і витонченість розуму, які так впливали на Хосефіну, він ніби відкривав перед дочками всі скарби свого серця. Коли прийшов Еммануель де Соліс, він уперше за довгий час побачив батька й дітей разом. Попри свою настороженість, молодий директор піддався спокусі цієї сцени — такими невідпорно знадливими були Валтасарові слова й поведінка. Хоч люди науки постійно заглиблені в роздуми та у споглядання явищ світу духовного, вони, одначе, помічають найменші подробиці з навколишнього життя. Радше безтурботні, ніж неуважні, вони ніколи не перебувають у гармонії з оточенням, вони усе знають і про все забувають. Вони передбачають майбутнє, будучи пророками лише для самих себе, вони вгадують події, перше ніж вони відбуваються, але нічого нікому не кажуть. Якщо в тиші роздумів вони застосовують свої здібності для спостереження за тим, що відбувається біля них, то задовольняються усвідомленням того, що все розуміють правильно; 'їх захоплює сам процес, і набутими знаннями буденних явищ вони майже завжди користуються не до ладу. Одначе, коли вони пробуджуються зі стану байдужості, коли зі світу духовного вони повернуться у світ зовнішній, виявляється, що пам’ять у них зберігає безліч життєвих подробиць і що вони нічому не чужі. Отак і Валтасар, у якого проникливість розуму поєднувалася з проникливістю серця, чудово знав про все, що відбувалося з його дочкою, він здогадувався про найменші порухи таємного кохання, яке поєднувало її з Еммануелем, він тонко їм це показав і схвалив їхню любов, розділивши її з ними. То була найніжніша приязнь, яку тільки може виявити батько, й закохані не змогли чинити їй опір. По контрасту з прикрощами, які затьмарювали життя бідолашних юних створінь, вечір видався їм чарівним. Коли, образно висловлюючись, напоївши їх своїм світлом і скупавши у своїй ніжності, Валтасар пішов спати, Еммануель де Соліс, у чиїх рухах досі можна було помітити якусь скутість, дістав нарешті три тисячі золотих дукатів, які він тримав у кишенях, весь час остерігаючись, щоб цього не помітили. Він поклав монети на Маргаритин робочий столик. Дівчина накрила їх білизною, яку лагодила, а молодик пішов принести решту грошей. Коли він повернувся, Фелісія вже пішла спати. Пробило одинадцяту. Марта, яка не лягала, щоб допомогти роздягтися панні, була зайнята у Фелісії.
— Де їх заховати? — спитала Маргарита, яка не втрималася від спокуси перебрати в пальцях кілька дукатів (легковажність, яка дорого їй обійшлася!).
— Я трохи підійму оцю мармурову колонку — в неї порожній цоколь, — сказав Еммануель. — Ви просунете туди згортки, і сам чорт 'їх там не знайде.
В ту хвилину, коли Маргарита здійснювала свій останній перехід від робочого столика до колонки, вона раптом голосно зойкнула, згортки випали з її рук, монети прорвали папір і покотилися по паркету: батько стояв у дверях вітальні, й така жадібність була у виразі його обличчя, що Маргарита злякалася.
— Що ви тут робите? — спитав він, по черзі дивлячись то на свою дочку, котра від страху наче прикипіла до підлоги, то на юнака, який рвучко випростався, проте весь його вигляд свідчив, що біля колонки він опинився не випадково.
Щось жахливе вчувалося в передзвоні монет, щось пророче ввижалося в тому, як вони котилися навсібіч по підлозі.
— Отже, дзенькіт золота мені не примарився, — сказав Валтасар, сідаючи в крісло.
Він був не менше схвильований, аніж дівчина та юнак, чиї серця калатали влад, як одне серце, і здавалося, то цокає маятник дзиґарів у глибокій тиші, яка раптом запанувала у вітальні.
— Дякую вам, пане де Соліс, — мовила Маргарита до Емма-нуеля, кинувши на нього погляд, що означав: «Допоможіть мені врятувати ці гроші».
— Так ти маєш золото... — знову заговорив Валтасар, утупивши в дочку та в Еммануеля погляд, що палахкотів жахливою ясністю думки.