— Золото належить панові де Солісу, який мав добрість позичити мені грошей, щоб я могла сплатити наші борги, — відказала йому Маргарита.
Еммануель де Соліс зашарівся й рушив до виходу.
— Стривайте, — сказав Валтасар, схопивши його за руку. — Не втікайте від моєї вдячності.
— Ви нічим мені не завдячуєте. Ці гроші належать вашій дочці, вона позичила їх у мене під заставу своїх маєтностей, — відповів молодик, глянувши на кохану дівчину, яка подякувала йому ледь помітним порухом вій.
— Я цього не допущу, — сказав Клаас і взяв перо та аркуш паперу зі столу, за яким готувала свої уроки Фелісія.
Він обернувся до молодих людей, що заніміли з подиву, і спитав:
— Скільки тут?
Пристрасть зробила Валтасара хитрішим за найпронозливі-шого шахрая-інтенданта. Він був сповнений рішучості заволодіти грішми.
— Порахуймо, — запропонував він.
— Тут шість тисяч дукатів, — відповів Еммануель.
— Отже — сімдесят тисяч франків, — сказав Клаас.
Маргаритин погляд надав її коханому мужності.
— Ваше боргове зобов’язання не має цінності, пане, даруйте мені за цей чисто технічний вислів, — мовив він, тремтячи від хвилювання. — Сьогодні вранці я позичив панні Маргариті сто тисяч франків на викуп векселів, яких ви не в спромозі оплатити, а отже, й мені ніяких гарантій ви дати не змогли б. Усі сто сімдесят тисяч франків належать вашій дочці, вона може розпоряджатися ними, як захоче, але я дав їй цю позичку, лише взявши з неї обіцянку, що вона підпише заставну на свою частку земель у Веньї, де нещодавно вирубали ліс.
Маргарита відвернулася, приховуючи сльози, що заблищали в неї в очах, — вона знала, який чистий серцем Еммануель. Вихований дядьком у найсуворіших правилах релігійної моралі, він почував особливо гостру відразу до брехні. Отже, запропонувавши Маргариті своє життя й серце, молодий де Соліс тепер приніс їй у жертву і своє сумління.
— Прощайте, юначе, — сказав йому Валтасар. — Я сподівався, що ви поставитеся з більшою довірою до людини, котра дивиться на вас як на сина.
Еммануель обмінявся з Маргаритою засмученим поглядом, і Марта провела його до виходу, зачинивши за ним двері на вулицю.
Коли батько з дочкою залишилися самі, Клаас сказав:
— Ти мене любиш, моя доню, правда ж?
— Облиште хитрощі, тату. Ви хочете заволодіти грішми, але ви їх не одержите.
Вона заходилася підбирати з підлоги й підраховувати монети, батько їй мовчки допомагав. Маргарита прийняла його допомогу без найменшої недовіри. Коли дві тисячі дукатів були складені у стовпчики, Валтасар мовив з розпачем у голосі:
— Маргарито, мені потрібне це золото!
— Ви вчинили б крадіжку, якби забрали його, — холодно відказала вона. — Краще вже ви, тату, вбийте нас відразу, а не змушуйте щодня переживати тисячу смертей. От і поміркуйте, чи повинна я вам поступитися, чи ні.
— Значить, ви вб’єте свого батька, — сказав Валтасар.
— Ми помстимося за матір, — відповіла Маргарита, показавши на місце, де померла пані Клаас.
— Дочко, якби ти знала, навіщо мені гроші, ти цього не сказала б. Послухай-но, я тобі поясню, яку проблему я повинен розв’язати... Але ти нічого не зрозумієш! — з розпачем у голосі вигукнув він. — Одне слово, дай мені гроші! Хоч раз повір своєму батькові. Так, я знаю, що завдав горя твоїй матері; що згайнував, як кажуть невігласи, свій статок і розтринькав ваш; що всі ви змушені працювати через моє безумство, як ти це називаєш, але, янголе мій, моя люба, моя дорога Маргарито, благаю — вислухай же мене! Якщо я знову зазнаю невдачі, я здамся на твою ласку, я стану підкорятися тобі, як ти повинна б підкорятися мені; я слухатимуся тебе в усьому, довірю тобі розпоряджатися своєю маєтністю, відмовлюся від опіки над дітьми, зречуся всякої влади. Присягаюся пам’яттю твоєї матері! — вигукнув він, плачучи.
Маргарита відвернулася, щоб не бачити його залите слізьми обличчя, і Клаас, подумавши, що дочка готова поступитись, упав перед нею навколішки.
— Маргарито, люба моя Маргарито! Дай мені гроші, дай! Що таке шістдесят тисяч франків проти вічних докорів совісті? Зрозумій же, я помру, це мене вб’є. Ти чуєш, що я кажу? Моє слово святе. Якщо мене спіткає невдача, я відмовлюся від своїх дослідів, я покину Фландрію і навіть Францію, якщо ти цього захочеш, я працюватиму, як чорнороб, щоб, складаючи су до су, знову надбати багатство і повернути дітям те, що забрала в них Наука.
Маргарита хотіла підвести батька, але він уперто стояв навколішках і говорив, проливаючи сльози:
— Востаннє покажи себе ніжною й відданою дочкою. Якщо мені не вдасться досягти бажаного, будь зі мною як завгодно сувора, і я скажу, що ти маєш рацію. Називай мене старим безумцем! Називай поганим батьком! Називай навіть неуком, невігласом! А я, слухаючи ці прикрі слова, цілуватиму тобі руки. Бий мене, якщо захочеш, а я у відповідь на кожен твій удар благословлятиму тебе як найкращу з дочок, згадуючи, що заради мене ти пожертвувала собою!