— Якби треба було пожертвувати тільки собою, я б вам поступилася! — вигукнула Маргарита. — Але чи маю я право дозволити, щоб наука вбила моїх братів і сестру? Ні! Годі вам, годі, — сказала вона, втираючи сльози і відштовхуючи батькові руки, що тяглися ласкаво обняти її.
— Мені треба тільки шістдесят тисяч франків і два місяці часу! — з люттю вигукнув Валтасар, підводячись на ноги. — Але моя дочка не хоче, щоб я добув славу й багатство. Будь же проклята! — сказав він. — Ти не дочка, не жінка, ти не маєш серця, не бути тобі ні матір’ю, ні дружиною!.. Дозволь узяти гроші! Ну скажи, що дозволяєш, моя люба крихітко, кохане моє дитя! Я молитимуся на тебе! — додав він і з шаленою рішучістю простяг руку до золота.
— Я безпорадна проти насильства, але Бог і великий Клаас нас бачать! — відповіла Маргарита, показуючи на портрет.
— Ну то живи заплямована кров’ю батька! — вигукнув Валтасар, кинувши на дочку грізний погляд.
Він підвівся, оглянув кімнату й повільно рушив до виходу. Уже в дверях він озирнувся і, як жебрак, благально простяг руку. Маргарита заперечливо похитала головою.
— Прощай, дочко, — лагідно мовив Клаас. — Бажаю тобі жити щасливо.
Коли двері за ним зачинилися, Маргарита мовби заціпеніла; їй марилося, що вона вже не в цій кімнаті, вона не відчувала підлоги під ногами, не відчувала власного тіла, у неї виросли крила, і вона ширяла в просторах світу духовного, де нічому немає меж, де думка долає простір і час, де чиясь божественна рука відгортає запинало, за яким ховається майбутнє. Їй здавалося, що цілі дні минають після кожного кроку батька, коли той підіймався сходами; потім вона почула, що він увійшов до своєї спальні, і вся затремтіла від жаху. Скоряючись передчуттю, що осяяло її, мов сліпучий спалах блискавки, вона стрімголов, не запалюючи світла і майже нечутно, промчала по сходах і побачила, що батько притулив собі до лоба дуло пістолета.
— Все беріть! — зойкнула Маргарита, кидаючись до нього.
Вона впала в крісло. Валтасар, бачачи, яка вона бліда, заплакав, як плачуть старі діди; він став зовсім дитиною, він цілував її в лоб, белькотів їй незв’язні слова, він мало не стрибав від радості й, здавалося, ладен був пустувати з нею — так закоханий пустує зі своєю подругою, після того як вона обдарувала його блаженством.
— Годі, тату, годі! — сказала Маргарита. — Ви пам’ятаєте свою обіцянку? Якщо вас знову спіткає невдача, ви в усьому підкорятиметеся мені?
— В усьому.
— О мамо! — вигукнула дівчина, дивлячись на двері Хосе-фіниної спальні. — Адже ви все віддали б, правда?
— Спи спокійно, — сказав Валтасар. — Ти добра дочка.
— Спати! — відказала Маргарита. — Минули щасливі ночі моєї юності. Через вас я стала зовсім старою, тату. Так само ви засушили й серце моєї матері.
— Бідолашна дитино, я хотів би тебе заспокоїти, розповівши, яких наслідків сподіваюся від чудового досліду, я тільки що обміркував його. Ти зрозуміла б...
— Я розумію тільки, що ми геть розорені, — відповіла Маргарита, йдучи геть.
Наступного дня у школі був вихідний, і Еммануель де Соліс привів уранці Жана.
— Ну як? — зі смутком у голосі запитав молодик, підходячи до Маргарити.
— Я поступилася, — відповіла вона.
— Життя моє! — сказав Еммануель із якоюсь журливою радістю. — Якби ви вистояли, я б вами захоплювався; а таку, слабку, я вас обожнюю!
— Бідолашний, бідолашний Еммануелю, на що ми станемо жити?
— Дозвольте мені діяти! — вигукнув молодик, сяючи від щастя. — Ми кохаємо одне одного, і все буде гаразд.
Кілька місяців минули цілком спокійно. Еммануель де Соліс переконав Маргариту, що однаково багатства не надбаєш, обмежуючи себе в дрібницях, і порадив їй не заощаджувати на господарстві, не берегти решту грошей із суми, яку вони зберігали з дядьком, а витрачати їх для підтримання в домі достатку. Протягом цього часу Маргарита мучилася тією самою тривогою, яка колись за схожих обставин хвилювала її матір. Попри свою зневіру, вона кінець кінцем почала покладати якісь надії на батьків геній. Важко збагнути чому, але багато людей надіються, не маючи віри. Надія — цвіт Бажання, віра — плід Упевненості. «Якщо батько досягне успіху — ми будемо щасливі!» — твердила собі Маргарита. Валтасар і Мюлькіньє запевняли: «Ми доб’ємося свого!» Та, на жаль, з кожним днем усе більше затьмарювалося обличчя Клааса. Приходячи на обід, він іноді не зважувався підвести на дочку очі, а іноді поглядав на неї з тріумфом у погляді. Щовечора молодий де Соліс розтлумачував Маргариті важкі місця в законах. Знову й знову розпитувала вона батька про їхні родинні зв’язки.