У такий спосіб завершила Маргарита свою чоловічу освіту, вочевидь готуючись здійснити план, який обміркувала на той випадок, коли батько знову зазнає поразки у своєму двобої з Невідомим.
Якось на початку липня Валтасар цілий день просидів у садку на лаві, поринувши в сумні роздуми. Не раз поглянув він на колишній квітник, де вже не було тюльпанів, на вікна Хосефі-ниної кімнати; мабуть, він здригався, думаючи про те, якою дорогою ціною заплатив за свої невдачі; було видно, що думає він не про науку. Незадовго до обіду Маргарита сіла біля нього з рукоділлям і кілька хвилин працювала мовчки.
— Отже, тату, вам знову не пощастило.
— Не пощастило, доню.
— Що ж, я не стану вам докоряти, — сказала Маргарита лагідним голосом, — ми обоє однаково винні. Я тільки вимагаю, щоб ви додержали свого слова, воно у вас має бути святе, адже ви — Клаас. Ваші діти й надалі ставитимуться до вас із любов’ю й пошаною, але віднині ви в моїй владі й повинні мені підкорятися. Не тривожтеся, я своєю владою не зловживатиму і навіть усе зроблю, щоб тривала вона недовго. Я беру з собою Марту й десь на місяць поїду, щоб залагодити ваші справи; адже ви — моя дитина, — додала вона, цілуючи батька в лоб. — Отже, від завтрашнього дня порядкуватиме в домі Фелісія. Бідолашній дівчинці лише сімнадцять років, і їй проти вас не встояти; будьте великодушні й не просіть у неї жодного су, я залишу їй рівно стільки, скільки треба на домашні витрати. Наберіться мужності й на два-три роки відмовтеся від своїх досліджень і задумів. Ваша наукова задача визріє, я зберу гроші, необхідні для її розв’язання, і ви її розв’яжете. Ну хіба не милосердна ваша королева, скажіть?
— Отже, не все ще втрачено, — сказав старий.
— Ні, якщо ви будете вірні своєму слову.
— Я слухатимуся тебе, дочко, — відповів Клаас, глибоко схвильований.
Другого дня по свою двоюрідну онуку заїхав пан Конінкс із Камбре. Він прибув у дорожній кареті й захотів зупинитися в Клаасів лише на короткий час, поки Маргарита й Марта збе-руться в дорогу. Клаас зустрів родича привітно, але з усього видно було, що він пригнічений і гірко переживає за своє приниження. Старий Конінкс розгадав Валтасарові думки і за сніданком сказав йому з грубуватою прямодушністю:
— Я придбав кілька ваших картин. Люблю гарний живопис — ця пристрасть може й розорити людину, але всі ми маємо якусь згубну пристрасть...
— Дорогий мій дідуню! — вигукнула Маргарита.
— Ходять чутки, ніби ви розорилися, родичу, але в кожного з Клаасів головний скарб отут, — мовив він, ляснувши себе по лобі. — І тут теж, хіба ні? — додав він, показавши на серце. — А тому я покладаюся на вас! У мене в калитці знайшлося кілька монет, можете розпоряджатися ними.
— О, я віддам вам цілі скарби! — вигукнув Клаас.
— Єдині скарби, якими ми володіємо у Фландрії, це терпіння й труд, — суворо відповів старий Конінкс. — Ці два слова начертані на чолі в нашого предка, — додав він, показавши на портрет Ван-Клааса, голови суду.
Маргарита обняла батька, попрощалася з ним і, давши настанови Жозетті та Фелісії, в поштовій кареті вирушила до Парижа. Старий Конінкс, овдовівши, залишився тільки з дванадцятирічною донькою, а статок у нього був величезний — отже, здавалося цілком можливим, що він захоче одружитися; і жителі Дуе вирішили, що Маргарита Клаас виходить заміж за свого двоюрідного діда. Чутки про це вигідне заміжжя знову привели в дім Клаасів П’єркена. На той час великі зміни відбулися в уявленнях адвоката, що так точно вмів оцінити, хто чого вартий. Ось уже два роки, як світське товариство Дуе розділилося на два ворожі табори. Дворянство утворило одне вище коло, буржуазія — друге і, звичайно, досить вороже настроєне до першого. Це раптове розмежування відбулося по всій Франції, і в ній, по суті, виникли ніби дві окремі нації, що ворогували між собою; взаємне заздрісне роздратування, весь час наростаючи, і стало однією з головних причин того, що революція 1830 року мала успіх у провінції. Між двома таборами, один із яких був аж надміру монархічний, другий — аж надміру ліберальний, опинилися чиновники, і їх, залежно від рангу, приймали або в те, або в те замкнене коло, отож у момент падіння законної влади вони лишилися нейтральними. На початку цієї боротьби між дворянством та буржуазією роялістські кав’ярні запровадили в себе нечувану розкіш і так успішно змагалися з кав’ярнями лібералів, що своєрідні гастрономічні бенкети аристократів, кажуть, коштували життя кільком особам, котрі, як ото погано відлиті мортири, не витримали подібних випробувань. Обидва кола, природно, замкнулися й очистили себе від чужих. Хоч за провінційними уявленнями П’єркена і вважали дуже багатим, його, проте, не прийняли в аристократичне коло, а відтіснили до буржуазії, і самолюбство нотаря неабияк постраждало внаслідок цілої низки невдач, адже він бачив, як потроху спроваджують його від себе ті, з ким він ще недавно підтримував близькі взаємини. П’єркенові було вже сорок — останній термін, коли чоловік, що думає про шлюб, ще має надію одружитися з молодою дівчиною. Родини, на чию прихильність він міг розраховувати, належали до кола буржуазного, тоді як шанолюбні амбіції спонукали його пробиватися у вище товариство, куди міг би його ввести аристократичний шлюб.