Живучи усамітнено, родина Клаасів лишилася байдужою до цієї суспільної переміни. Хоч Валтасар Клаас належав до старовинної провінційної аристократії, було ймовірно припустити, що, заглиблений у свої наукові дослідження, він не перейнявся ворожими почуттями, які виникли внаслідок нового розмежування в суспільстві. Хай якою бідною була б дівчина з роду Кла-асів, чоловік дістав би за нею в посаг здійснення марнолюбних сподівань, про яке так мріють усі вискочні. Отож П’єркен знову став приходити до Клаасів з таємним наміром піти навіть на жертви, аби тільки домогтися укладення шлюбу, що дав би йому змогу здійснити свої найшанолюбніші амбіції. Коли Маргарита поїхала, він став навідувати Валтасара й Фелісію, але надто пізно розпізнав він у Еммануелеві де Солісі грізного суперника. Спадщину померлого абата вважали значною, і той, хто звик із наївною вірою переводити геть усе в житті на цифри, в грошах молодого спадкоємця побачив силу значно могутнішу, аніж сердечна схильність, якій П’єркен не надавав ані найменшої ваги. Це багатство повертало імені де Солісів усю його значущість.
Золото й родовитість були ніби дві люстри, які подвоюють свій блиск, освітлюючи одна одну. Щира прихильність молодого директора школи до Фелісії — а Еммануель ставився до неї як до сестри — розбудила в нотареві дух ревнивого суперництва. Він спробував затьмарити Еммануеля, домішуючи до модного жаргону та поверхово галантних слівець замріяний вигляд і вираз елегійної стурбованості, що так добре пасували до його фізіономії. Твердячи, що він розчарований у всьому на світі, П’єркен поглядав на Фелісію так, ніби натякав їй, що вона одна могла б примирити його з життям. Фелісія вперше чула від чоловіка такі компліменти і з радістю вислуховувала слова, завжди приємні для жінки, навіть якщо вони брехливі; пустота здалася їй глибиною і, відчуваючи потребу спрямувати на щось ті туманні почуття, які тіснилися в її серці, вона стала виявляти увагу до родича. З ревнивою — хоч, може, й підсвідомою — заздрістю спостерігала вона, з якою ніжністю ставився Еммануель до сестри, і, безперечно, їй самій захотілося приваблювати до себе чоловічі погляди й думки, стати предметом поклоніння. П’єркен швидко збагнув, що Фелісія віддає йому перевагу перед Емма-нуелем, і це спонукало його діяти ще наполегливіше, внаслідок чого він заплутався більше, ніж сам того хотів. Еммануель був свідком того, як розвивалося це почуття — мабуть, фальшиве з боку П’єркена, але невдаване у Фелісії, чиє майбутнє було поставлене на карту. Незабаром між цими двома почалися стишені розмови, слівця, пошепки мовлені за спиною в Еммануеля, тобто всі ті дрібні хитрощі, які надають мові й поглядам тієї скрадливої лагідності, яку людина наївна вважає за вияв щирого почуття. Зав’язавши такі близькі взаємини з Фелісією, П’єркен спершу поставив собі за мету розгадати таємницю подорожі, в яку вирушила Маргарита, щоб довідатися, чи не йдеться про одруження і чи не повинен він відмовитися від своїх надій. Та ці примітивні хитрощі допомогли йому мало, бо ні Валтасар, ні Фелісія не могли сказати йому нічого певного з тієї простої причини, що й самі нічого не знали про Маргаритин задум, бо, взявши владу, Маргарита пішла за прикладом усіх самодержців і мовчала про свої наміри. Невеселими стали вечори у Клаасів через завжди похмурий настрій пригніченого розпачем Валтасара.
Хоча Еммануелеві й пощастило привчити хіміка до гри в триктрак, Валтасар грав неуважно; та й удень цей чоловік, обдарований таким могутнім інтелектом, тепер здавався наче недоумкуватим. Втративши надію, принижений тим, що згайнував три маєтності, почуваючи себе гравцем без грошей, він згинався під тягарем свого розорення, під тягарем надій, ошуканих, але не знищених. Цей геній, якому нужда спутала руки й ноги, який сам себе проклинав, являв собою видовище воістину трагічне, що могло б розчулити й найчерствішу людину. Навіть П’єркен із мимовільною повагою дивився на цього лева, посадженого в клітку, на цього велета, у чиїх бляклих від надто яскравого світла, сповнених зачаєного полум’я очах загніздився невтішний смуток, велета, який тільки поглядом просив милостиню, не сміючи нічого вимовити устами. Іноді мов блискавка пробігала по змарнілому обличчю, що оживало на думку про якийсь новий дослід; а бувало — коли Валтасарів погляд блукаючи по вітальні, падав на те місце, де померла його дружина, — скупі сльози розжареними піщинками котилися в пустелі його очей, широко розкритих у спогляданні світу науки, і голова його хилилася вниз. Він, наче титан, підняв угору світ на своїх руках, а потім світ, ще важчий, упав і придавив йому груди. Ця скорбота переможеного гіганта, яку він терпів так мужньо, впливала на П’єркена й Еммануеля; іноді вони почували себе зворушеними до того, що ладні були запропонувати Валтасарові суму, необхідну для продовження його дослідів, — так сильно діє на людей переконаність генія! Обидва починали розуміти, як пані Клаас та Маргарита могли кинути мільйони в цю прірву; але розум швидко гасив пориви серця, і їхня схвильованість виражалася тільки в словах розради, що лише роз’ятрювали муки титана, враженого ударом блискавки. Клаас жодного разу не згадав про свою старшу дочку, не турбувався, що її довго немає, що вона зберігає мовчанку, не пише ні йому, ні Фелісії. Здавалося, Валтасарові було неприємно, коли Соліс або П’єркен запитували, чи нічого про неї не чути. Може, він передчував, що Маргарита щось намислила проти нього? Може, страждав від приниження на думку про те, що передав дочці свої священні батьківські права? Може, став менше її любити, відколи вона взяла на себе батьківські обов’язки, а він перетворився на дитину? Мабуть, чимало причин і чимало незбагненних почуттів, що проносяться в душі, мов хмаринки, спричинили ту мовчазну неласку, на яку він прирік Маргариту. Хай яку велич проявляють у своїх духовних пошуках генії, відомі й невідомі, щасливі й нещасливі, але кожному з них притаманні ті або ті дріб’язкові риси, що споріднюють їх із людьми звичайними. Вдвічі за них нещасливіші, вони страждають від своїх переваг не менше, ніж від своїх вад; можливо, й у Валтасара озвалися муки ображеної гордині. Отож життя, яким він жив, і вечори, коли за відсутності Маргарити вони збиралися вчотирьох, були позначені журбою, сповнені невиразної тривоги. Ті дні здавалися безплідними, як засохлі степи, де все ж таки їм щастило знаходити окремі квіти рідкісної розради. Атмосфера тяжко гнітила всіх, поки не було з ними старшої Валтасарової дочки, що стала душею, надією і силою родини. Минуло майже два місяці, протягом яких Клаас терпляче ждав Маргаритиного приїзду. Її привіз у Дуе двоюрідний дід, який, замість повернутися в Камбре, залишився в домі Клаасів — мабуть, для того, щоб підтримати якийсь державний переворот, задуманий онукою. Приїзд Мар-гарити став невеличким сімейним святом. У той день Фелісія та Валтасар запросили на обід П’єркена й Еммануеля де Соліса. Коли дорожня карета зупинилася біля воріт дому, всі четверо з радісними вигуками вийшли зустріти приїжджих. Здавалося, Маргарита була щаслива знову опинитися під батьківським дахом, її очі наповнилися слізьми, коли вона переходила через двір, прямуючи до вітальні. Та коли вона обняла батька, за її дочірніми ласками відчувалася якась прихована ніяковість, вона зашарілася, наче дружина, яка вчинила гріх і не вміє цього приховати, та знову прояснів її погляд, коли вона подивилась на Еммануеля, в якому, здавалося, почерпнула силу здійснити до кінця свій потаємний задум. За обідом, незважаючи на веселість, яка пожвавлювала обличчя й розмови, батько й дочка поглядали одне на одного з якоюсь осторогою. Мабуть, із почуття батьківської гідності Валтасар не поставив Маргариті жодного запитання про те, як їй велося в Парижі. Еммануель де Соліс наслідував його в стриманості. Але П’єркен, що звик бути обізнаним у всіх таємницях родини Клаасів, сказав, звертаючись до Маргарити і прикриваючи свою цікавість удаваною добродушністю: