— Мої любі діти! — вигукнув Валтасар, схопивши Маргаритину руку. — Я допоможу вам, я працюватиму, я...
— Ось засіб для цього, — відповіла Маргарита, простягши йому міністерського листа.
— Але ж, янголе мій, треба надто багато часу, щоб нажити багатство тими засобами, які ти мені пропонуєш! Через тебе я втрачу плоди десятирічної праці і величезні суми, вкладені в мою лабораторію. Отам, — мовив він, показуючи на горище, — єдине джерело нашого багатства.
Маргарита рушила до дверей зі словами:
— Вибирайте, тату!
— Ох, дочко, ви надто суворі! — відповів він, сідаючи в крісло й не намагаючись її втримати.
Вранці наступного дня Маргарита довідалася від Мюль-кіньє, що пана немає вдома. Почувши це просте повідомлення, вона зблідла, і вираз такого жахливого передчуття промайнув у неї на обличчі, що старий слуга сказав їй:
— Не тривожтеся, мадемуазель, пан сказав, що на одинадцяту повернеться до сніданку. Вчора вони так і не лягли спати.
О другій ночі ще стояли у вітальні й дивилися у вікно на дах лабораторії. Я був на кухні й бачив, як вони плакали. У них горе. Адже скоро липень, чудовий місяць липень, коли сонце зробить усіх нас багатими, і якби ви захотіли...
— Годі! — сказала Маргарита, легко собі уявивши, які думки, мабуть, обсідали батька.
І справді, Валтасара опанували почуття, притаманні всім, хто безвиїзно живе вдома. Йому здавалося, його життя цілком залежить від місця, з яким він себе ототожнював, його думка була настільки прикута до лабораторії та дому, що вони стали йому необхідні, як біржа гравцеві, для якого святкові дні — змарнований час. Тут були його надії, тут було небо, тут була єдина атмосфера, де його легені могли вдихати живодайне повітря. Ця залежність від місця та речей, така міцна для людей слабких, стає майже тиранічною у випадку з тими, хто присвятив своє життя науці. Покинути свій дім — для Валтасара означало відмовитися від науки, від свого пошуку, означало вмерти.
До самого сніданку Маргарита перебувала в крайній тривозі. Вона згадала про сцену, після якої Валтасар мало не наклав на себе руки, й боялася, що, опинившись у безвиході, він зважиться на трагічний крок. Вона ходила туди-сюди по вітальні, здригаючись щоразу, коли в дверях дзеленчав дзвінок. Нарешті Валтасар повернувся. Поки він ішов через двір, Маргарита, занепокоєно придивляючись до його обличчя, побачила на ньому лише вираз глибокого горя. Коли він увійшов до вітальні, вона рушила йому назустріч, щоб привітатися. Батько ніжно обняв її за стан, пригорнув до серця, поцілував у чоло
І сказав їй на вухо:
— Я ходив по паспорт.
Звук батькового голосу, його покірний погляд і рухи — все це шпигнуло бідолашну дівчину в саме серце, і вона відвернулася, щоб приховати сльози; та не можучи стримати їх, вийшла в сад і повернулася в дім, лише досхочу наплакавшись. Під час сніданку Валтасар мав вигляд людини, яка прийняла остаточне рішення.
— Отже, ми з вами їдемо до Бретані, дядечку, — сказав він, звертаючись до старого Конінкса. — Мені завжди кортіло подивитися ті краї.
— Жити там дешево, — відповів дядько.
— То тато від нас їде? — вигукнула Фелісія.
Прийшов Еммануель де Соліс, він привів Жана.
— Залиште його сьогодні на весь день, — сказав Валтасар, посадовивши сина поруч себе. — Завтра я від’їжджаю й хочу попрощатися з ним.
Еммануель подивився на Маргариту, й та опустила голову. Сумним був цей день, усі мали зажурений вигляд, усі намагалися відігнати від себе похмурі думки або стримували сльози. То був не просто від’їзд, а вигнання. Та й усі відчували інстинктивно, яким приниженням було для батька отак прилюдно визнати крах своїх задумів, влаштовуючись на службу і поки-даючи рідний дім у вже похилому віці. Але в його поведінці відчувалася велич, як у поведінці Маргарити — твердість; здавалося, з благородним смиренням відбуває він покуту за помилки, яких наробив, скоряючись своєму непогамовному генію. Наприкінці вечора, коли батько з дочкою лишилися наодинці, Валтасар, який весь день був ніжним і турботливим, ніби в найкращі дні свого патріархального життя, простяг Мар-гариті руку і сказав їй голосом лагідним і водночас сповненим невтішної туги: