— Задоволена ти своїм батьком?
— Ви гідні його, — відповіла Маргарита, показавши на портрет Ван-Клааса.
Вранці наступного дня Валтасар у супроводі Мюлькіньє піднявся в лабораторію, мабуть, для того, щоб попрощатися з надіями, які він плекав і які знову й знову оживали, коли він розпочинав новий дослід. Зійшовши на горище — можли-во, востаннє, — пан і слуга обмінялися засмученим поглядом. Валтасар довго дивився на прилади, над якими так довго ширяла його думка, — кожен був пов’язаний для нього зі спогадом про якісь пошуки або досліди. З журливим виглядом звелів він Мюлькіньє випустити отруйні гази та кислоти, заховати якнайдалі одну від одної речовини, від сполучення яких міг статися вибух. Уживаючи всіх цих заходів остороги, він гірко нарікав на свою долю — ніби засуджений до смертної кари, що готується зійти на ешафот.
— Ось дуже важливий дослід, — мовив він, зупинившись біля чаші, в яку були занурені обидва дроти від вольтової батареї, — і слід би дочекатися його результату. Якби він удався — страшно навіть подумати! — мої діти не вигнали б мене з дому, адже тоді я кинув би до їхніх ніг алмази. А ось сполука вуглецю й сірки, — провадив він, розмовляючи сам із собою, — де вуглець грає роль позитивного електрода; кристалізація має початись на негативному, і, розклавши вуглець, ми тут-таки кристалізували б його.
— Звичайно, кристалізували б! — підхопив Мюлькіньє, дивлячись на хазяїна захопленим поглядом.
— Адже на цю сполуку діє струм від вольтової батареї, — помовчавши, вів далі Валтасар, — який має спричинити...
— Якщо накажете, пане, я ще підсилю його...
— Ні, ні, треба лишити його таким, як він є. Незмінність і час — необхідні умови для кристалізації...
— Чорт забирай! Ну то дамо їй час, цій кристалізації! — вигукнув слуга.
— Якщо температура знизиться, сірчаний вуглець утворить кристали, — казав далі Валтасар, супроводжуючи уривчастими, неясними фразами міркування, що вже склалося в його свідомості в чіткій і завершеній формі. — Але якщо дія струму відбуватиметься за певних обставин, досі мені невідомих... Слід би поспостерігати... можливо... Та про що це я думаю? Про хімію нам слід забути, друже, ми їдемо до Бретані наглядати за збиранням податків.
Клаас квапливо покинув лабораторію і спустився вниз, щоб узяти участь в останньому сніданку в сімейному колі, на який було запрошено П’єркена та де Соліса. Поспішаючи покласти край своїй науковій агонії, Валтасар попрощався з дітьми і разом із дядьком сів у карету, вся родина провела його до воріт. Коли Маргарита, тамуючи в душі розпач, обняла батька і він прошепотів їй на вухо: «Ти добра дочка, і я ніколи на тебе не гніватимусь!», вона перебігла через двір, сховалася у вітальні, уклякла навколішках там, де померла мати, і звернулася з палкою молитвою до Бога, просячи, щоб Він дав їй снагу для тяжких трудів у її новому житті. Коли сестра і брат, Еммануель і П’єркен повернулися, провівши поглядом коляску, аж поки вона зникла з очей, Маргариту вже укріпив внутрішній голос, який проник їй у саме серце і в якому вона розчула схвалення янголів і подяку матері.
— Що ж ви тепер робитимете, мадемуазель? — запитав П’єркен.
— Рятуватиму родину, — відповіла вона просто. — Ми маємо у Веньї близько тисячі трьохсот арпанів землі. Я збираюся розкорчувати їх, розділити на три ферми, спорудити необхідні для господарювання на тих землях будівлі, віддати їх в оренду і сподіваюся, що через кілька років, якщо ми будемо ощадливі й виявимо терпіння, кожному з нас, — і вона показала на сестру й брата, — дістанеться по фермі в чотириста з лишком арпанів, які згодом даватимуть до п’ятнадцяти тисяч франків річного прибутку. Моєму братові Габрієлю залишиться цей дім і записані на нього цінні папери державної скарбниці. Крім того, ми згодом повернемо батькові його маєтність вільною від зобов’язань, сплативши його борги коштом наших прибутків.
— Але ж для цього, дорога родичко, — сказав нотар, приголомшений розважливістю Маргарити та її розумінням справ, — вам треба понад двісті тисяч франків, щоб розкорчувати землі, збудувати ферми, купити худобу... Де ви візьмете стільки грошей?
— Ось тут для мене починаються труднощі, — сказала вона, поглядаючи то на нотаря, то на де Соліса. — Просити грошей у дідуся я не смію, адже він і так вніс заставу за батька.
— Ви маєте друзів! — вигукнув П’єркен, раптом усвідомивши, що панночки Клаас були все ж таки дівчатами на порі вартістю принаймні на п’ятсот тисяч франків кожна.
Еммануель де Соліс подивився на Маргариту з глибокою ніжністю. А П’єркен, собі на лихо, навіть у своєму ентузіазмі передусім залишився нотарем.