— Так от, я й пропоную вам ці двісті тисяч франків, — провадив він.
Еммануель і Маргарита обмінялися поглядом, ніби мовчки радячись, і П’єркенові все стало ясно. Фелісія густо зашаріла-ся — з радості, що П’єркен виявив великодушність, як їй і хотілося. Вона поглянула на сестру, й Маргарита здогадалася, що за її відсутності бідолашна дівчина піддалася на банальні упадання П’єркена.
— Я візьму з вас лише п’ять відсотків, — вів далі нотар. — Борг віддасте, коли схочете, тільки підпишете мені заставну на вашу землю. Але будьте спокійні, вам доведеться оплатити лише видатки за складання контрактів; я сам знайду вам надійних орендаторів і всі ваші справи вестиму безкоштовно, щоб допомогти вам як добрий родич.
Еммануель подав Маргариті знак, щоб вона відмовилася. Але дівчина пильно стежила за всіма змінами у виразі сестриного обличчя й тому не помітила цього знаку. Помовчавши, вона іронічно подивилась на нотаря і, на превелику радість де Соліса, сама зробила правильний висновок.
— Ви дуже добрий родич, іншого я від вас і не ждала, — сказала вона П’єркенові. — Але п’ять відсотків надто уповільнили б наше визволення. Тому я ліпше зачекаю, коли Габрієль стане повнолітнім, і тоді ми продамо його ренту.
П’єркен закусив губу, а Еммануель лагідно всміхнувся.
— Фелісіє, люба моя дитино, відведи Жана в школу, — мовила Маргарита, показуючи на брата. — Марта піде з вами. А ти, Жане, янголе мій, будь розумником, не рви одягу, ми не такі багаті, щоб часто шити новий, як було досі. Ну, йди, хлопчику, навчайся добре.
Фелісія з братом пішли.
— Ви, любий родичу, — сказала Маргарита, глянувши на
П’єркена, — і ви, пане, — провадила вона, обертаючись до де Соліса, — звичайно ж, навідували батька, коли мене тут не було, і я дякую вам обом за цей вияв дружби. Сподіваюся, ви не відмовите в ньому й двом бідним дівчатам, що потребують порад. Не заперечуєте? Коли я житиму тут, у місті, ми з великою радістю завжди готові бачити вас у себе. Та коли Фелісія залишатиметься вдома сама з Жозеттою і Мартою, вона, само собою зрозуміло, не повинна приймати нікого, хай навіть то буде давній друг або найвідданіший родич. Ми опинилися в таких обставинах, що повинні вести себе бездоганно. Отже, ми тепер надовго приречені на працю й на життя в самотині.
На кілька хвилин запала мовчанка. Еммануель, поглинутий спогляданням Маргаритиного обличчя, здавалося, онімів. П’єркен не знав, що сказати. Нарешті нотар попрощався й пішов, подумки проклинаючи сам себе. Він здогадався, що Маргарита кохає Еммануеля, і зрозумів, що він, П’єркен, сьогодні повівся як дурень заплішений. Опинившись на вулиці, він виголосив цілу промову, звертаючись сам до себе:
«Ех, друзяко П’єркен! Хто скаже, що ти тупа тварюка, той правду скаже. Ну хіба ж я не йолоп? Маю дванадцять тисяч ліврів ренти, не рахуючи прибутків від моєї контори, не рахуючи спадщини від дядька Дераке, адже я його єдиний спадкоємець, і раніше чи пізніше він подвоїть мій статок (а втім, смерті я йому не бажаю, він ощадливий!), а я так себе зганьбив, зажадавши від панни Клаас відсотків! Тепер, звичайно, вони удвох сміються з мене. Отже, годі думати про Маргариту! Годі! Зрештою, Фелісія дівча лагідне й добре, і вона більше мені підходить. У Маргарити залізна вдача, вона захотіла б панувати наді мною й панувала б! Покажи-но себе великодушним, чоловіче, не будь нотарем уже до такої міри, хіба так важко тобі скинути із себе цю збрую? Присягаюся своєю чорнильницею, відтепер я кохаю Фелісію й на цьому стоятиму! Атож! У неї буде ферма в чотириста тридцять арпанів землі, яка згодом даватиме п’ятнадцять — двадцять тисяч прибутку, адже земля у Веньї добра. Хай-но тільки помре мій дядько Дераке, бідолаха, і я відразу продаю контору і зроблюся паном з п’ят-де-сять-ма-ти-ся-ча-ми-лів-рів-річ-но-го-при-бут-ку. Моя дружина — Клаас, я родичаюся зі знаменитими домами. Чорт забирай! Побачимо, чи відмовляться всі ці Куртвілі, Магалени, Саварони де Саварю зробити візит П’єркенові-Клаасові-Моліна-Ноуро! Стану в Дуе мером, отримаю орден, зроблюся депутатом, усього доб’юся. Ось так! На цьому і стій, друзяко П’єркен, дурниць більше не роби, тим більше, що Фелісія... панна Фелісія Ван-Клаас кохає тебе, слово честі, кохає!»
Коли закохані лишилися наодинці, Еммануель простяг Мар-гариті руку, й дівчина не змогла втриматися, подала йому свою. Не змовляючись, вони встали й рушили до своєї лави в саду. Та вони ще й вітальню не перейшли, як закоханий не зміг утримати свою радість і голосом, що уривався від хвилювання, сказав Маргариті:
— Я маю для вас триста тисяч франків!
— Як? — вигукнула Маргарита. — То моя сердешна мама дала вам на збереження ще?.. Ні? То звідки ж...