— Дорога родичко, — сказав він їй, — ми не завжди були з вами однієї думки з приводу того, до яких засобів слід удатися, щоб домогтися успіху у ваших справах. Але ви повинні визнати, що мною завжди керувало найщиріше бажання бути вам у чомусь корисним. Так от, учора, пропонуючи вам свою допомогу, я все зіпсував унаслідок фатальної звички, пов’язаної з нотаріальним складом розуму, ви мене розумієте?.. Моє серце не співучасник у дурості, яку я втнув. Я дуже вас полюбив, але ми, нотарі, не позбавлені проникливості, і я помітив, що зовсім вам не подобаюся. Сам винен! Інший би виявив більше спритності. Ну так от, я прийшов вам признатися, — і то цілком відверто, — що почуваю щиру любов до сестри вашої Фелісії. Поставтеся до мене як до брата! Позичайте в мене, скільки вам треба, беріть просто так! Та що там! Чим більше візьмете, тим більше доведете мені свою дружбу. Я весь до ваших послуг — і без відсотків, ви мене розумієте? Не братиму з вас не те що дванадцяти, а й чверті відсотка не візьму. Якщо ви визнаєте мене гідним Фелісії, я вже буду задоволений. Простіть мої вади, вони розвинулися в мені внаслідок ділової практики, а серце в мене добре, і задля щастя своєї дружини я готовий хоч у Скарпу стрибнути.
— Щиро рада таке почути, родичу, — відказала Маргарита. — Але доля моєї сестри залежить від неї самої, та ще від батька...
— Знаю, дорога Маргарито, — мовив нотар, — але ж ви взяли на себе ніби обов’язки матері для всієї родини, і я, природно, захотів винести те, що зібралося в мене в серці, на ваш суд...
Ця манера розмови досить точно відбиває розумовий рівень чесного нотаря. Згодом П’єркен уславився своєю відповіддю комендантові Сент-Омерського табору, який запросив його на військове свято; відповідь починалася так: «Пан П’єркен-Клаас де Моліна-Ноуро, мер міста Дуе, кавалер ордена Почесного легіону, має честь зобов’язатися вшанувати своєю присутністю...» і далі в такому ж дусі.
Маргарита погодилася прийняти від нотаря допомогу, але тільки в тому, що стосувалося його фаху, щоб не завдати ані найменшої шкоди ні своїй жіночій гідності, ні майбутньому сестри, ні незалежності свого батька. Того ж таки дня вона довірила сестру турботам Жозетти й Марти — обидві служниці були віддані своїй молодій господині тілом і душею й допомагали їй заощаджувати на всьому. Маргарита негайно вирушила у Веньї і взялася там за діло під умілим керівництвом П’єркена. Нотар подумки прикинув, що перекладена на мову цифр його некорислива допомога обернеться для нього вельми вигідною оборудкою; адже свій клопіт, свої поради він у якомусь розумінні вкладав у земельну власність — отож він не скупився на них. Насамперед він придумав, як звільнити Маргариту від труднощів розкорчовування та обробітку землі, призначеної під ферми; знайшовши трьох хлопців із багатих селянських родин, котрі бажали завести власне господарство, він спокусив 'їх перспективами, які обіцяла родючість ґрунту, й умовив скласти орендний договір на три ферми, хоча їх ще треба було збудувати. За умови безкоштовного користування землею протягом трьох років фермери зобов’язалися викопати канави, зробити насадження, купити худобу, а вже за четвертий і п’ятий роки внести по десять тисяч франків орендної плати, за шостий — по дванадцять, за всі наступні роки — по п’ятнадцять. Поки будувалися ферми, орендарі розчищали й доводили до пуття землю. Вже через чотири роки після батькового від’їзду Маргарита майже відновила статок брата й сестри. Двохсот тисяч франків вистачило на всі будівлі. Ні в допомозі, ні в порадах не мала нестачі ця відважна дівчина, чия поведінка викликала захват у всіх жителів Дуе. Маргарита наглядала за будівництвом, за дотриманням угод і орендних зобов’язань, виявляючи при цьому тверезий розум, енергію й наполегливість, притаманні жінкам, яких надихає глибоке почуття.
Починаючи з п’ятого року, вона вже мала змогу використати тридцять тисяч орендної плати за ферми, братову ренту та прибутки з батькових маєтків для викупу заставленого майна і для відновлення дому, що так потерпів від маніакальної пристрасті Валтасара. Оскільки позикові відсотки дедалі зменшувалися, повне звільнення від боргів було не за горами. Еммануель де Соліс запропонував Маргариті і ті сто тисяч франків, які залишилися від дядькової спадщини, але вона спочатку приберегла 'їх, а на третьому році свого господарювання доклала до них двадцять тисяч власних заощаджень і розквиталася з боргами на значну суму. Таке життя, сповнене напруженої праці, нестатків та самопожертв, тривало цілих п’ять років; одначе, відколи Маргарита взяла на себе управління справами, всі заходи, до яких вона вдавалася, завершувалися незмінним успіхом.