Валтасар радісно обняв дочку.
— Ти мій янгол, люба дитино.
І він зітхнув із полегкістю й подивився на неї веселіше, та Маргарита легко помітила на його обличчі не тільки ознаки радості, а й сліди глибокої тривоги й подумала, що тисяча екю — це лише найневідкладніші борги лабораторії.
— Будьте відверті, тату, — сказала вона, коли, скоряючись батьковому бажанню, всілася йому на коліна. — Ви маєте інші борги? Признайтеся мені в усьому, щоб ви повернулися додому спокійний, не ховаючи ніяких побоювань серед загального щастя.
— Люба Маргарито, ти мене сваритимеш, — сказав він, узявши її руки й цілуючи їх із грацією, що ніби нагадала про його далеку юність.
— Ні, — пообіцяла вона.
— Справді? — запитав він, і в нього вихопився жест дитячої радості. — Отже, я можу тобі сказати, і ти заплатиш?..
— Так, — підтвердила Маргарита, стримуючи сльози, що залоскотали їй очі.
— Ну, то я заборгував... Ох, не смію...
— Кажіть же, тату!
— Сума чимала.
Відчуваючи, як її заполоняє розпач, Маргарита благально склала руки.
— Я заборгував Проте й Шіфревілю тридцять тисяч франків.
— Тридцять тисяч франків — це всі мої заощадження, але я залюбки подарую їх вам, — сказала Маргарита, шанобливо цілуючи батька в лоб.
Він встав, схопив дочку в обійми й закружляв по кімнаті, підкидаючи її, мов дитину; потім посадив її в те саме крісло й вигукнув:
— Кохана моя дитино, ти справжній скарб любові. Адже Шіфревілі життя мені не давали. Вони надіслали три погрозливі листи й хотіли вчинити проти мене позов, проти того, хто їх збагатив!
— Отже, ви не припинили своїх дослідів, тату? — спитала Маргарита з глибоким смутком у голосі.
— Не припинив, — сказав він, усміхаючись, мов божевільний. — Стривай, я ще відкрию!.. Якби ти знала, чого ми до-сягли!
— Хто це — ми?
— Я і Мюлькіньє. Він тепер добре мене розуміє, в усьому допомагає мені. Сердега, він такий мені відданий!
Увійшов Конінкс, і розмова урвалася. Маргарита подала батькові знак замовкнути, боячись, щоб він не принизив себе в очах дядька. Вона вжахнулася, зрозумівши, як спустошила цей могутній розум постійна напружена праця над розв’язанням, можливо, нерозв’язної проблеми. Валтасар, який далі своїх горнів нічого не бачив, навіть не поцікавився, чи звільнена його маєтність від боргів. Наступного дня вони вирушили до Фландрії. Під час цієї подорожі, яка тривала досить довго, Маргарита мала час зробити деякі туманні висновки щодо взаємин між батьком та Мюлькіньє. Чи, бува, слуга не здобув над паном тієї влади, яку іноді беруть над високими умами люди зовсім неосвічені, люди, котрі відчувають себе необхідними і, домагаючись поступки за поступкою, нав’язують свою волю з наполегливістю, що її спричиняє яка-небудь невідчепна думка? Чи, може, пан просто розвинув у собі прихильність до слуги, породжену звичкою, прихильність, схожу на ставлення робітника до знаряддя своєї праці або араба до свого бойового коня-визволителя? Маргарита помітила в поведінці слуги деякі риси, що навели її на роздуми, й вирішила звільнити Валтасара від принизливого ярма, якщо він справді ходить під ярмом.
Коли проїздили через Париж, панна Клаас зупинилася там на кілька днів, щоб заплатити батькові борги й просити, щоб фабриканти хімічних продуктів нічого не надсилали в Дуе, заздалегідь не попередивши її про ті замовлення, які зробить Клаас. Вона наполягла, щоб батько змінив костюм і вдягся відповідно до свого становища. Таке відновлення колишнього вигляду повернуло Валтасарові зовнішню гідність, що давало надію сподіватись і на зміну в умонастрої. Незабаром дочка, наперед утішаючись радістю побачити, як здивують батька несподіванки, що чекали його у власному домі, розпорядилася рушати далі, в Дуе.
За три льє від рідного міста Валтасар побачив свою дочку Фелісію верхи на коні — її супроводжували обидва брати, Ем-мануель, П’єркен і найближчі друзі всіх трьох родин. Подорож мимоволі відвернула хіміка від звичних думок, краєвиди Фландрії вплинули на його серце; а коли він побачив веселий почет, який склали йому діти та друзі, то так розхвилювався, що очі в нього заблищали від сліз, голос затремтів, повіки почервоніли. Він палко обіймав дітей, будучи не в спромозі відірватися від них, і спостерігаючи цю сцену, всі мало не плакали від розчулення. Знову побачивши свій дім, Валтасар зблід, по-молодому жваво вискочив з дорожньої карети, радісно вдихнув пахощі саду, став роздивлятися все навкруг, і кожен його рух свідчив про глибоку втіху. Він випростався, його обличчя ніби помолодшало. Коли Клаас увійшов до вітальні й побачив, як точно підібрала дочка старовинні срібні свічники, які він продав, він зрозумів, що, мабуть, усі напасті залагоджено, і сльози набігли йому на очі. Розкішний сніданок подали в їдальні, де всі мисники були заповнені рідкісними речами і сріблом принаймні тієї самої вартості, що й речі, якими Клааси володіли колись. Хоча родинна трапеза тривала довго, цього часу ледве вистачило на розповіді, яких Валтасар вимагав від кожного з дітей. Духовно приголомшений поверненням додому, він перейнявся щастям родини й показав себе справжнім батьком. Його манери набули колишнього благородства. У перші хвилини він весь віддався радощам володіння й навіть не поцікавився, якими засобами повернули йому все те, що він утратив. Отже, радість його була нічим не затьмареною і повною. Поснідавши, четверо дітей, батько й нотар П’єркен перейшли до вітальні, де Валтасар не без тривоги побачив аркуші гербового паперу, які розклав на столі службовець П’єркенової контори і стояв там, ніби готуючись виконати розпорядження свого патрона. Діти сіли, а здивований Валтасар залишився стояти біля каміна.