— Це опікунський звіт, який пан Клаас складає своїм дітям, — сказав П’єркен. — Хоча дехто з вас, може, й знудиться, — додав він, усміхаючись, як то заведено в нотарів, котрі часто говорять жартівливим тоном про найсерйозніші речі, — одначе край необхідно, щоб ви усе вислухали.
Дарма що ця фраза цілком пасувала до обставин, Клаас, чия совість нагадала йому про минуле, сприйняв її як докір і спохмурнів. Конторський клерк почав читати. Валтасарів подив зростав у міру того, як оповіщали документ. Спочатку в ньому було встановлено, що маєтність Клаасової дружини на день її скону оцінювалася приблизно в один мільйон шістсот тисяч франків, а завершальні рядки звіту з цілковитою ясністю засвідчували, що кожне з дітей одержить належну йому частку повністю, як завжди, коли справами опікується добрий і турботливий батько родини. З цього випливало, що дім з-під застави викуплено, що Валтасар перебуває у себе вдома і що його заміські маєтки теж звільнені від боргів. Коли було підписано кілька актів, П’єркен показав розписки на суми, взяті колись у борг, і документи про зняття заборони з власності. У цю мить Валтасар, якому несподівано повернули чоловічу й батьківську честь та гідність громадянина, впав у крісло; він шукав очима Маргариту, але вона із суто жіночої делікатності під час читання пішла з’ясувати, чи всі її розпорядження стосовно свята виконано як слід. Кожне з Клаасових дітей розуміло, про що думає старий батько, коли він блискучими від стримуваних сліз очима шукав свою дочку, яку в ту мить усі присутні бачили духовним зором в образі мужнього і світлого янгола. Габрієль пішов покликати Маргариту. Почувши доччині кроки, Валтасар кинувся їй назустріч і стиснув її в обіймах.
— Тату, — сказала вона йому біля сходів, де старий її перестрів, — благаю вас, ні в чому не принижуйте свого священного авторитету. Подякуйте мені при всій родині, що я добре виконала ваші настанови, й поводьтеся так, наче ви і тільки ви домоглися добробуту, якого ми тут досягли.
Валтасар звів очі до неба, подивився на дочку, склав руки на грудях і після короткої мовчанки, коли його обличчя набуло виразу, якого діти не бачили вже десять років, сказав:
— О, чому ти зараз не з нами, Пепіто! Як захоплювалася б ти нашою донькою!
Він міцно обняв Маргариту, неспроможний вимовити бодай слово, і повернувся до вітальні.
— Діти, — сказав він із тим благородством у тоні, завдяки якому його колись вважали людиною найвишуканіших манер, — ми всі повинні дякувати Маргариті, похвалити її за мудрість і наполегливість, з якими вона здійснила мої наміри, провела в життя мої задуми, коли, поглинутий своїми трудами, я передав їй кермо влади в нашому домі.
— Ну, а тепер пора зачитати шлюбні контракти, — сказав П’єркен, глянувши на годинника. — Але це уже не входить у мої обов’язки, адже закон забороняє мені вести справи, які стосуються моїх родичів і мене самого. Зараз з’явиться пан Рапарльє-старший.
У цей час почали сходитися друзі родини, запрошені на обід, який давали з нагоди повернення Клааса й підписання шлюбних контрактів, а слуги вносили за ними шлюбні подарунки. Людей збиралося усе більше й більше, тут були вершки світського товариства Дуе, гості ніби прагнули затьмарити одне одного красою й вишуканістю свого вбрання. Три родини, що поєднувалися між собою щасливими шлюбами, захотіли позмагатися в розкоші. Вітальня швидко наповнилася прегарними дарунками, які підносять молодим. Золото струменіло й іскрилося. Розгорнуті тканини, кашемірові шалі, намиста, дорогоцінні прикраси викликали таку щиру радість і в тих, хто дарував, і в тих, хто отримував подарунки, ця напівдитяча радість так сяяла на всіх обличчях, що про вартість коштовних дарів забули навіть люди, байдужі до всього, крім міркувань вигоди, люди, які в таких випадках не завжди вміють стримати свою цікавість і роблять точні підрахунки. Незабаром розпочався церемоніал, заведений у родині Клаасів для таких урочистих подій. Сидіти належало тільки батькам, а всі інші мали стояти перед ними на деякій відстані. Під лівою стіною зали, з боку саду, стали Габрієль Клаас і панна Конінкс, далі — Еммануель де Соліс і Маргарита, Фелісія і П’єркен. Валтасар і Конінкс, єдині з присутніх, хто мав право сидіти, розташувалися в кріслах за кілька кроків від цих трьох пар, біля нотаря, який змінив П’єркена. Жан стояв за батьковим кріслом. Зо два десятки вишукано вбраних дам, кілька чоловіків, усі з числа найближчих родичів П’єркена, Конінкса і Клаасів, мер міста Дуе, який мав провести цивільний обряд шлюбу, дванадцять свідків, узятих із найвідданіших друзів трьох сімейств, серед них і старший голова королівського суду, — усі, навіть священик церкви Святого Петра, стояли, утворюючи з боку двору врочисте півколо. Шана, яку все це зібрання віддавало батьківському авторитету голови родини, що сяяв у цю мить ореолом воістину королівської величі, надавала сцені характеру якогось справді стародавнього дійства. У ті хвилини Валтасар уперше за останні шістнадцять років забув про пошуки Абсолюту. Нотар Рапарльє підійшов спитати в Маргарити та в її сестри, чи зібралися всі, кого було запрошено на церемонію підписання шлюбних контрактів та на присвячений цій події врочистий обід, і, діставши ствердну відповідь, повернувся до столу, щоб узяти шлюбний контракт Маргарити й Еммануеля де Соліса, який належало читати першим, — аж раптом двері розчинились і, сяючи від радості, до вітальні вбіг Мюлькіньє.