— Пане! Пане! — заволав він.
Валтасар кинув на Маргариту погляд, сповнений розпачу, подав їй знак і вивів її в сад.
— Я не посмів сказати тобі, дитино, — мовив батько, звертаючись до дочки, — але якщо ти вже стільки для мене зробила, ти мене врятуєш і від останньої напасті. Мюлькіньє позичив мені для останнього досліду, що не вдався, двадцять тисяч франків — усі свої заощадження. Мабуть, сердега, побачивши, що я забагатів, прийшов вимагати борг. Віддай йому гроші негайно. Ох, мій янголе, це йому ти завдячуєш, що твій батько досі живий, адже він один утішав мене в невдачах, він один досі вірить у мене. Без нього я, звісно, помер би...
— Пане! Пане! — не вгавав Мюлькіньє.
— Ну, чого тобі? — спитав Валтасар, обертаючись.
— Алмаз!
Клаас кинувся у вітальню — в руці лакея він і справді помітив алмаз.
— Я увійшов до лабораторії... — пошепки сказав йому Мюлькіньє.
Про все забувши, хімік кинув на старого фламандця погляд, який можна було передати тільки словами: «Ти першим увійшов до лабораторії?»
— ...і там, — провадив слуга, — знайшов алмаз у чаші, куди підключили вольтову батарею, щоб вона робила своє діло, і вона його таки зробила, пане, ви тільки гляньте! — додав Мюлькіньє, показуючи алмаз — прозорий восьмигранний камінь, що своїм блиском приваблював зчудовані погляди всіх присутніх.
— Діти мої, друзі мої, — сказав Валтасар, — простіть мого старого слугу, простіть і мене. Від такого можна й збожеволіти. Десь протягом останніх семи років випадок здійснив без мене відкриття, до якого я йду ось уже шістнадцять років. Як це сталося? Я не знаю. Атож я залишив під дією вольтової батареї сполуку сірки та вуглецю, за якою треба було б постійно вести спостереження. І ось за моєї відсутності в моїй лабораторії знайшла вияв могутність Божа, і я, звичайно, не зміг установити, як саме і в якій послідовності відбулася реакція. Хіба це не жахливо? Клятий від’їзд! Клята випадковість! Який жаль! Коли б я провів спостереження за цією тривалою, повільною — а може раптовою, звідки я знаю? — кристалізацією чи то перетворенням — хтозна, що це було! — одне слово, за цим чудом, тоді мої діти були б сьогодні ще багатші. Хоча це й не остаточне розв’язання моєї головної проблеми, все ж таки перші промені моєї слави засяяли б над моєю країною і ще світлішою була б радість поєднаних у коханні сердець, зігріта сонцем Науки!
Всі мовчали, дивлячись на цього чоловіка. Досить незв’язні слова, що вихопилися в нього від невтішного розпачу, були надто щирі, аби не прозвучати врочисто.
Раптом Валтасар притлумив свою розпуку, окинув усіх присутніх величним поглядом, що засяяв у душах, узяв алмаз і простяг його Маргариті, вигукнувши: