— Тобі він належить, янголе мій!
Потім жестом звелів Мюлькіньє вийти і сказав нотареві:
— Продовжуймо.
Почувши від нього це слово, усі здригнулися — таке саме хвилювання викликав у публіки, що ловила кожен його порух, Тальма в деяких своїх ролях. Валтасар сів, тихо промовивши сам до себе: «Сьогодні я повинен бути тільки батьком».
Маргарита почула, підійшла і, схопивши батькову руку, шанобливо поцілувала її.
— Ніколи людина не виявляла себе до такої міри великою, — сказав Еммануель, коли наречена повернулася до нього, — ніколи людина не була до такої міри могутньою. Всякий інший схибнувся б із розуму.
Коли всі три контракти було прочитано й підписано, гості з’юрмились навколо Валтасара, розпитуючи його, як утворився алмаз, але він сам не міг знайти точне пояснення для цього незбагненного явища. Він подивився на горище і показав туди жестом, у якому був безпорадний гнів.
— Атож, там випадково на мить проявилася грізна сила, що виникає внаслідок руху вогненної матерії, сила, яка, безперечно, і створює метали й алмази, — сказав він.
— Цю випадковість, мабуть, легко пояснити, — озвався один гість, із тих людей, які люблять усе пояснювати, — простак забув там справжній алмаз. Оце й усе, що вціліло, а скільки він пустив димом!
— Але годі про це, — сказав Валтасар друзям. — Прошу вас сьогодні не говорити на такі теми.
Маргарита взяла батька під руку, щоб провести його в кімнати переднього дому, де мало відбутися пишне свято. Коли Валтасар слідом за гостями увійшов до галереї, він побачив, що там висять картини і все прикрашено рідкісними квітами.
— Картини! — вигукнув він. — Картини!.. І деякі з наших колишніх!
Він зупинився, обличчя його затьмарилося. На мить його охопив смуток, і він відчув тоді весь тягар своїх помилок і збагнув, як глибоко себе принизив.
— Усе це для вас, тату, — сказала Маргарита, вгадавши, які почуття схвилювали Валтасарову душу.
— Янгол, яким самі духи небесні повинні захоплюватися, скільки ж разів ти повертатимеш життя своєму батькові?
— Хай найменшої хмарки не лишиться на вашому чолі, хай очиститься ваша душа від сумних думок, — відповіла вона, — і ви винагородите мене понад мої сподівання. Я щойно подумала нро Мюлькіньє, любий тату; ті кілька слів, які ви сказали нро нього, свідчать про його високі чесноти, і, признаюся, я погано про нього подумала. Хай вас більше не турбує, що ви у нього в боргу, він залишиться з вами як ваш відданий і смиренний друг. Eммануель має близько шістдесяти тисяч особистих заощаджень, ми їх подаруємо Мюлькіньє. За те, що служив вам так вірно, він заслуговує щастя на схилку днів. Про нас не тривожтеся! Ми з паном Солісом житимемо спокійно, тихо, без блиску й розкоші. Отож ми обійдемося без цих грошей, поки ви нам їх не віддасте.
— О дочко, ніколи не залишай мене! Будь завжди провидінням для свого батька.
Увійшовши до кімнат, призначених для прийому гостей, Валтасар побачив, що вони заново опоряджені й обставлені з такою самою пишнотою, як і раніше. Незабаром усі рушили до великої їдальні на першому поверсі по парадних сходах, де на кожній приступці стояли квітучі дерева. Чудово оздоблений срібний посуд, який Габрієль подарував батькові, впадав кожному у вічі так само, як і багато накритий стіл, що здивував навіть найшанованіших жителів міста, де споконвіку любили добре попоїсти. Слуги Конінкса, Клааса і П’єркена прислуговували за пишним обідом. Сівши на почесному місці за столом, який ніби вінцем оточували обличчя родичів і друзів, що сяяли жвавою та щирою радістю, Валтасар, за чиїм кріслом стояв Мюлькіньє, так розчулився і розхвилювався, що всі замовкли, як замовкають перед лицем великої радості або великого горя.
— Любі діти, — вигукнув Валтасар, — яке жирне теля закололи ви з нагоди повернення блудного батька!
Ці слова, якими вчений осудив самого себе, тим самим, можливо, перешкодивши іншим осудити його ще суворіше, були мовлені з таким благородством, що гості розчулилися до сліз; але це було останньою даниною смутку, поступово веселощі ставали все галасливішими і жвавішими, як то буває на сімейних святах. Високоповажані громадяни Дуе посходилися на бал, який почався після обіду і ні в чому не посоромив відновленої класичної розкоші дому Клаасів.
Після того як відбулися всі три весілля, давши привід для святкувань, балів, урочистих обідів, старого Клааса на кілька місяців затягло в круговерть цих світських розваг. Його старший син оселився в маєтку біля Камбре, яким володів Конінкс, що не хотів розлучатися з дочкою. Пані П’єркен теж мусила покинути батьківський дім, щоб зробити честь особняку, який збудував П’єркен і де він вирішив жити на дворянський кшталт, бо свою контору він продав, а дядько Дераке незадовго перед тим помер, залишивши небожеві у спадок свої багаторічні заощадження. Жан поїхав до Парижа, де збирався завершити свою освіту.