— Пане, я прийшов одержати гроші по цьому векселю, — сказав він Кастаньє голосом, що зачепив у касира кожен нерв і змусив їх усі забриніти, ніби крізь нього пропустили сильний електричний розряд.
— Каса зачинена, — відповів йому Кастаньє.
— Вона відчинена, — мовив англієць, показавши на касу. — Завтра неділя, і чекати я не можу. Моя сума — п’ятсот тисяч франків. У вас у касі стільки грошей знайдеться, а мені вони потрібні, щоб заплатити борг.
— Але як ви сюди увійшли, добродію?
Англієць посміхнувся, і Кастаньє заціпенів від цієї посмішки. Важко було уявити собі відповідь рішучішу й категоричнішу, ніж презирлива і владна складка його губів. Кастаньє обернувся, взяв п’ятдесят пачок банкових білетів по десять тисяч франків у кожній і коли подав їх незнайомцеві, що кинув на конторку вексель, акцептований бароном Нусінгеном, його пойняв конвульсивний дрож — він раптом помітив, що з очей у незнайомця виходять червоні промені й падають якраз на фальшивий підпис на акредитиві.
— Вашої розписки... тут... немає... — пробелькотів Кастаньє, глянувши на зворотний бік векселя.
— Дайте перо, — сказав англієць.
Кастаньє простяг йому перо, яким щойно сфальшував Нусінгенів підпис. Незнайомець підписався Джон Мельмот, потім повернув перо і документ касирові. Поки Кастаньє роздивлявся підпис, який ішов справа наліво, на східний взірець, Мельмот зник, і то зовсім нечутно, отож, коли касир підвів голову, він аж скрикнув, не побачивши перед собою клієнта і відчувши біль, який наша уява приписує впливу отрути. Перо, яким користувався Мельмот, викликало в нього відчуття теплоти в нутрощах, а до горла йому підкотилася нудота, наче він прийняв блювотне. Оскільки Кастаньє здавалося неможливим, щоб англієць здогадався про його злочин, він приписав свій хворобливий стан тому тремтінню, яке, на думку багатьох, неминуче охоплює людину в ту мить, коли вона учинить щось лихе.
«Хай йому чорт! Ох і йолоп я! Сам Бог мені помагає, бо якби ця тварюка завтра звернулася до хазяїв, мені б відразу каюк!» — мовив сам до себе Кастаньє, кидаючи в піч непотрібні йому сфальшовані акредитиви, що вмить згоріли.
Акредитив, яким касир збирався скористатися, він запечатав, потім узяв у касі п’ятсот тисяч франків банковими білета-ми, замкнув її, усе довів до ладу, взяв капелюха, парасольку, запалив свічку у свічнику, погасив лампу і спокійно вийшов, щоб віддати один з двох ключів пані де Нусінген — так він завжди робив, коли самого барона не було вдома.
— Який ви щасливий, пане Кастаньє, — сказала касирові банкірова дружина, коли він увійшов до неї. — У понеділок свято, і ви зможете поїхати за місто, в Суазі.
— Будьте такі ласкаві, пані, перекажіть Нусінгенові, що оце тільки надійшов вексель Уотскілдайна, який ми чекали раніше. П’ятсот тисяч франків виплачено. Отже, я буду тут не раніше вівторка, десь ополудні.
— Прощайте, бажаю весело провести час!
— І вам бажаю того самого, пані, — відповів колишній драгун, кинувши погляд на молодика на прізвище Растіньяк, який мав тоді у світі великий успіх і вважався коханцем пані де Нусінген.
— У мене таке відчуття, — сказав молодик, коли Кастаньє вийшов, — що цей товстун збирається утнути вам якийсь лихий жарт.
— Та ну! Бути такого не може, він-бо дурний як пень.
— Пікуазо, — сказав касир, заходячи в комірчину швейцара, — навіщо ж ти пускаєш клієнтів до каси після четвертої години?
— З четвертої години, — відповів той, — я сидів біля дверей і курив люльку. Ніхто в контору не заходив. Вийшли тільки пани...
— Ти певен, що таки ніхто не заходив?
— Та слово честі, ніхто. Лише рівно о четвертій прийшов приятель пана Вербруста, молодик, що служить у панів Тійє і компанія, на вулиці Жубера.
— Ну гаразд, — сказав Кастаньє і поквапно вийшов.
Нудотний жар, який палив його з тієї миті, коли він узяв із рук незнайомця своє перо, все посилювався.
«Тисяча чортів! Чи все я передбачив? — думалося йому, коли він ішов по Гентському бульвару. — Ану поміркуймо! Я маю два вихідні — неділю й понеділок. Потім день сумнівів, перш ніж розпочнуть пошуки, — отже, в моєму розпорядженні три дні й чотири ночі. Я запасся двома паспортами й двома зовсім різними костюмами, в яких мене навряд чи хто впізнає; хіба цього не досить, щоб збити зі сліду найспритніших шпигів? Вранці у вівторок, коли тут ще не виникне найменшої підозри, я одержу в Лондоні мільйон. Моїм тутешнім боргам хай дають раду самі кредитори — доведеться їм надписати на моїх векселях «погашено», — а я решту своїх днів проживу безтурботно й щасливо в Італії під ім’ям графа Ферраро. Ніхто, крім мене, не бачив, як цей нещасний полковник віддав богові душу в Зембінських болотах, отож я і вберуся в його шкуру. Але тисяча чортів! Якщо я візьму із собою цю жінку, вона може виказати мене. Чи ж мені, старому вояці, чіплятися за спідницю, липнути до баби? Покину її, та й годі. Атож, на це в мене стане духу. Але я знаю себе, я такий йолоп, що знову до неї вернуся. Зрештою, Акіліну ніхто не знає. Може, таки взяти її з собою? Чи не брати?»