Поки Кастаньє мучився сумнівами, зважуючись на вчинок, який мав змінити все його життя, Акіліна спокійно сиділа біля розпаленого каміна й чекала його, ліниво занурившись у глибоке крісло та розмовляючи з покоївкою. Як і всі покоївки, що служать дамам такого сорту, Женні стала повірницею своєї господині, коли переконалася, що її влада над Кастаньє безмежна.
— Як нам викрутитися сьогодні ввечері? Леон неодмінно хоче прийти, — сказала пані де Лагард, читаючи листа, написаного на сірому папері й сповненого палкої пристрасті.
— А ось і пан, — повідомила Женні.
Увійшов Кастаньє. Анітрохи не збентежившись, Акіліна скрутила листа в рурочку, взяла його щипцями і спалила.
— Ось що ти робиш із любовними цидулками! — сказав Кастаньє.
— О Господи, а що ж мені з ними робити? — відповіла Акіліна. — Хіба це не найкращий засіб уберегти їх від чужих очей? Та й хіба вогонь не повинен пориватися до вогню, як вода стікає у річку?
— Ти так говориш, Накі, наче це й справді була любовна цидулка.
— А що в цьому такого? Хіба я не досить гарна, щоб їх отримувати? — спитала вона, підставляючи для поцілунку чоло з такою недбалістю, яка чоловікові менш засліпленому дала б зрозуміти, що, роблячи касирові приємність, Акіліна лише виконує своєрідний подружній обов’язок.
Але Кастаньє дійшов до такого ступеня пристрасті, підігрітої звичкою, що нічого не помічав.
— На сьогодні я взяв ложу в театрі Жімназ, — сказав він. — Сядьмо за стіл раніше, а то доведеться обідати поспіхом.
— Їдьте з Женні. Мені набридли театри. Не знаю, що це зі мною, але сьогодні мені хочеться просто посидіти біля коминка.
— Все ж таки ходімо, Накі, я вже недовго тобі набридатиму. Атож, Накі, сьогодні ввечері я їду й повернуся нескоро. Залишаю тебе тут повною господинею. Чи збережеш ти мені своє серце?
— Ні серця, ні чогось іншого, — відповіла вона. — Але ти повернешся, і Накі знову буде твоєю Накі.
— Оце відвертість! То ти зі мною не поїхала б?
— Ні.
— Чому?
— Як це чому? — сказала вона всміхаючись. — Хіба ж можу я покинути коханця, який пише мені такі ніжні листи?
І з глузливою посмішкою показала на обвуглений папір.
— Невже це правда? — спитав Кастаньє. — Невже ти завела полюбовника?
— Отакої, друже, то ви досі жодного разу не подивилися як слід на себе? — відповіла Акіліна. — По-перше, вам п’ятдесят років. По-друге, голова у вас така, що якби покласти її на прилавок, де продають овочі, то будь-який покупець прийняв би її за гарбуз. Ідучи вгору сходами, ви відсапуєтеся, мов тюлень. Ваше черево трясеться, як діамант у жіночій зачісці... Хоч ти й служив у драгунах, тепер ти старий і негарний. Чорт забирай! Якщо ти хочеш зберегти мою повагу, я не раджу тобі до цих якостей додати ще й дурість і вважати, ніби така дівчина, як я, не захоче скрасити враження від твого астматичного кохання квітами чиєї-небудь прекрасної юності.