— Ти, звичайно, жартуєш, Акіліно?
— А ти хіба не жартуєш? Ти думаєш, я така дурна й повірю в твій від’їзд? «Сьогодні ввечері я їду», — передражнила вона. — Ох, телепню мій, та хіба так би ти розмовляв, якби справді мав покинути свою Накі? Та ти ревів би, як теля, бо теля ти і є.
— А якщо я все-таки поїду, ти до мене приїдеш? — запитав він.
— Переконай мене спочатку, що ця твоя мандрівка не дурний жарт.
— Ні, серйозно, я їду.
— Ну, а я — і теж серйозно — залишаюся. Щасливої подорожі, велика моя дитино! Я тебе чекатиму. Та я краще розлучуся з життям, аніж з моїм любим Парижем.
— А може, все-таки поїдемо до Італії в Неаполь, і ти заживеш там безтурботно, весело і ні в чому не знаючи нестатків разом зі своїм товстунчиком, що відсапується, мов тюлень?
— Ні.
— Невдячна!
— Я невдячна? — мовила вона, підхоплюючись на ноги. — Та я зараз же піду звідси, в чому мати мене спородила! Я віддала тобі всі скарби юності і те, чого не повернути навіть ціною всієї крові, твоєї й моєї. Якби можна було, хай навіть заплативши спасінням душі, повернути моєму тілу незайманість, як я, можливо, віднайшла незайманість душі, якби я могла тепер віддатися коханому чиста, мов лілея, — та я не вагалася б і хвилини! А ти чим мене винагородив за мою жертву? Ти мене годував і влаштував мені житло, скоряючись тому самому почуттю, яке велить нам годувати собаку й оселити його в халабуді за те, що він стереже хату, терпить копняки, коли ми в поганому гуморі, й лиже нам руку, тільки-но ми покличемо його. То хто з нас безкорисливіший, ти чи я?
— О люба моя дівчинко, ти хіба не розумієш, що я жартую? — сказав Кастаньє. — Я просто вирушаю в невеличку подорож, і триватиме вона недовго. А в театр ти зі мною поїдеш. Десь опівночі я виберуся в дорогу, любенько попрощав-шися з тобою.
— Бідолашний котику, то ти справді їдеш? — мовила Акілі-на й, обнявши Кастаньє за шию, притисла його голову до своїх грудей.
— Ти мене задушиш! — скрикнув Кастаньє, уткнувшись носом в Акілінині перса.
А доброчесна дівуля тим часом шепотіла Женні на вухо:
— Піди скажи Леонові, щоб прийшов о першій, не раніше. Якщо не застанеш його і він з’явиться, поки ми тут прощатимемося, затримаєш його в себе. Ну гаразд, мій красеню тюленю, — сказала вона, підвівши голову Кастаньє і смикаючи його за кінчик носа, — поїду я з тобою в театр. А зараз — за стіл! Я приготувала непоганий обід, усі страви — твої улюблені.
— Нелегко покинути таку жінку, як ти, — сказав Кастаньє.
— То чого ж ти їдеш?
— Чого, чого! Щоб ти зрозуміла, довелося б чимало тобі розповісти, і ти тоді переконалася б, чого варта моя любов до тебе. Якщо ти віддала мені свою честь, то і я заради тебе продав свою — отже, ми квити. Хіба це не любов?
— Яка там любов! — промовила вона. — От скажи, що ти любитимеш мене, як батько, навіть коли я заведу коханця, тоді я повірю в твою любов! Скажи мені це й дай лапку.
— Я вбив би тебе, — сказав Кастаньє посміхаючись.
Вони сіли за стіл, а пообідавши, поїхали в Жімназ.
Після першої п’єси Кастаньє вирішив показатися декому зі знайомих, яких побачив у залі, аби якомога довше ніхто не запідозрив, що він утік. Він залишив пані де Лагард у ложі — згідно з їхніми скромними звичаями ложу було взято в бенуарі — і пішов прогулятися у фойє. Не встиг він там ступити і кількох кроків, як побачив Мельмота, від чийого погляду в нього виникло знайоме відчуття нудоти й жаху. Вони зіткнулися віч-на-віч.
— Фальшивник! — крикнув англієць.
Почувши цей вигук, Кастаньє подивився на людей, які прогулювалися поблизу, і йому здалося, ніби він помітив на їхніх обличчях подив, змішаний із цікавістю. Він уже підніс руку, щоб дати англійцеві ляпаса, але неподоланна сила ніби паралізувала його, придавила, прикувала до підлоги; він покірно дозволив чужоземцеві взяти себе під руку, і вони пішли удвох по фойє, наче найближчі друзі.
— Хто настільки сильний, щоб чинити мені опір? — сказав англієць. — Ти хіба не знаєш, що тут, на землі, все мені підкоряється, що я всемогутній? Я читаю в душах, я прозираю майбутнє, я знаю минуле. Я тут, але я можу опинитися де завгодно. Я не залежу ні від часу, ні від простору, відстані для мене — ніщо. Весь світ мені слуга. Я наділений здатністю вічно втішатися і вічно обдаровувати щастям. Мій погляд проникає крізь стіни, бачить скарби, і я черпаю звідти повними пригорщами. Кивну головою — зводяться палаци, і мій будівничий ніколи не помиляється. Захочу — і всюди розпустяться квіти, виростуть купи дорогоцінного каміння, гори золота, безліч жінок прихо-дитимуть до мене. Одне слово, мені підвладне все. Я міг би грати на біржі, ніколи не помиляючись, якби тому, хто знає, де скнари ховають своє золото, була потреба спустошувати чужі гаманці. Так відчуй же, бідолашний нікчемо, придавлений соромом і ганьбою, відчуй, які страшні лещата тебе стиснули! Спробуй-но зігнути оцю сталеву руку! Пом’якшити серце, тверде, мов алмаз! Спробуй-но утекти від мене! Навіть сховавшись у підземелля, прориті під Сеною, хіба перестанеш ти чути мій голос? Спустися в катакомби — хіба й там не бачитимеш ти мене? Мій голос заглушує грім, блиск моїх очей засліплює сонце, бо я рівний Тому-хто-дарує-світло.