Кастаньє слухав ці страшні слова, неспроможний нічого заперечити, і йшов поруч з англійцем, безсилий його покинути.
— Ти щойно вчинив злочин, і тепер ти — мій. Нарешті я знайшов собі товариша, якого давно шукав! Хочеш знати свою долю? Ха-ха! Ти прийшов дивитися виставу, так ти її побачиш — навіть дві вистави! Ходімо, відрекомендуєш мене пані де Лагард як свого близького друга. Хіба не в мені твоя остання надія?
Кастаньє повернувся в ложу з чужоземцем, якого поквапився відрекомендувати пані де Лагард, скоряючись щойно отриманому наказу. Акіліна ніби й не здивувалася, побачивши Мель-мота. Англієць відмовився сісти на переднє місце в ложі, він хотів, щоб Кастаньє залишився там зі своєю подругою. Його найменше бажання було наказом, який належало виконувати. Залишалося подивитись останню п’єсу. За тих часів у малих театрах давали лише по три п’єси за вечір. У Жімназі тоді грав актор Перле, який створював своєму театру великий успіх. Сьогодні він мав виконувати аж чотири різні ролі у водевілі, що мав назву «Комедіант з Етампа». Коли завісу підняли, англієць простер руку над залою. Кастаньє скрикнув би від жаху, якби йому не перехопило горло, коли Мельмот показав пальцем на сцену, даючи зрозуміти, що за його наказом виставу змінено. Касир побачив Нусінгенів кабінет; його патрон розмовляв зі старшим чиновником поліційної префектури, і той розповідав баронові, який жарт утнув йому Кастаньє, повідомивши, що з каси украдено чималу суму, що касир сфальшував на шкоду банкірові підпис на акредитиві й збирається утекти за кордон. Тут-таки було складено, підписано й надіслано королівському прокуророві відповідну заяву.
— То ви ще встигнете затримати його? — спитав Нусінген.
— Встигнемо, — відповів агент. — Він зараз у Жімназі й нічого не остерігається.
Кастаньє засовався на своєму стільці й хотів піти; але Мель-мотова рука опустилася йому на плече й не дала ворухнутися, придавивши його з тією страшною силою, яку ми можемо відчути тільки в жаскому сні. Та й від самої цієї людини віяло жахом, і Кастаньє почував себе поруч із нею, мовби в атмосфері, насиченій отруйною парою. Коли бідолаха обернувся, щоб попросити англійця змилуватися над ним, він зустрів вогненний погляд, який випромінював електричні струми; Кас-таньє мав таке відчуття, ніби довгі металеві голки устромилися йому в тіло, пройшовши крізь нього наскрізь і приколовши його до місця.
— Що я тобі зробив? — спитав він у цілковитій знемозі й відсапуючись, наче зацькований олень на березі струмка. — Чого ти від мене хочеш?
— Дивись! — наказав йому Мельмот.
Кастаньє знову звернув погляд на сцену. Декорації вже змінилися, спектакль із Нусінгеном було закінчено. Касир побачив на сцені самого себе, він і Акіліна виходили з карети; але в ту мить, коли він увійшов у двір свого дому на вулиці Ріше, декорації знову раптово перемінились, тепер вони зображували внутрішню обставу його помешкання. Сидячи біля каміна в кімнаті Акіліни, Женні розмовляла з молодим сержантом піхотного полку, що стояв постоєм у Парижі.
— То він їде! — вигукнув сержант, який із вигляду належав до заможної родини. — Тепер ніщо не перешкоджатиме нашому щастю! Я надто люблю Акіліну й не потерпів би, щоб вона належала цій старій жабі. Тепер я одружуся з пані де Лагард! — вигукнув сержант.
«Стара жаба!» — з гіркотою подумки повторив Кастаньє.
— Пан і пані приїхали, заховайтеся! Осюди, пане Леоне, — казала йому Женні. — Пан, либонь, ненадовго залишиться.
Кастаньє побачив, як сержант сховався за Акіліниними сукнями в гардеробній. Незабаром і касир з’явився на сцені, він прощався зі своєю коханкою, яка глузувала з нього, нишком підморгуючи Женні, а йому казала найлагідніші, найщиріші слова. Обертаючись до нього, вона плакала, обертаючись до Женні — сміялася.
Глядачі плескали в долоні, вимагаючи, щоб актори повторили куплети.
— Клятуща баба! — закричав Кастаньє у себе в ложі.
Акіліна сміялася до сліз, вигукуючи:
— Господи, який кумедний Перле в ролі англійки! Як, та ви один у всій залі не смієтеся? Смійся, котику, смійся! — казала вона касирові.