Мельмот так зареготав, аж Кастаньє в дрож укинуло. Цей англійський регіт вивертав йому нутрощі й відбивався в мозку таким болем, ніби хірург розжареним сталевим скальпелем робив йому трепанацію черепа.
— Вони сміються, сміються! — конвульсивно повторював Кастаньє.
Бо замість сором’язливої англійської леді, яку Перле зображував так комічно, що від її англо-французької говірки заходилася від сміху вся зала, касир у цю мить бачив на сцені самого себе: ось він виходить на вулицю Ріше, сідає у фіакр на бульварі, домовляється з візником, щоб той доставив його у Версаль. Декорації ще раз перемінилися. Кастаньє побачив поганенький заїзд, який держав його колишній вахмістр на розі вулиць Оранжерейної і Францисканців. Була друга година ночі, панувала глибока тиша, ніхто за ним не стежив. Під’їхала карета, запряжена поштовими кіньми; спершу її були подали до одного будинку на Паризькому проспекті, бо там жив англієць, на чиє ім’я касир замовив екіпаж, щоб заплутати слід. Кастаньє перевірив, чи з ним його цінні папери та паспорти, потім сів у карету. Коні рушили. Але, дивлячись на сцену, Кастаньє побачив, що біля застави прогулюються піші жандарми — вони чекали екіпаж. З грудей у бідолахи вихопився переляканий зойк, але під Мельмотовим поглядом він застряг у горлі.
— Дивись і мовчи! — сказав йому англієць.
Далі Кастаньє побачив, як його замкнули у в’язниці Консьєр-жері. Потім у п’ятій дії цієї драми, що мала назву «Касир», він побачив себе через три місяці: його виводили із зали суду, засудженого на двадцять років каторги. У нього знову вихопився з грудей крик, коли він побачив, як його виставили на позорище перед Палацом правосуддя і кат розпеченим залізом приліпив йому тавро. Нарешті в останній сцені його показали на подвір’ї перед божевільнею Бісетр; він стояв у гурті з шістдесятьох каторжників і чекав, коли до нього дійде черга і його закують у кайдани.
— Господи, у мене вже нема сили сміятися, — мовила Акілі-на. — А ви такий похмурий, мій котику, що це з вами? Ваш приятель уже пішов.
— На два слова, Кастаньє, — сказав йому Мельмот у ту мить, коли по закінченні вистави пані де Лагард наказала капельди-нерші подати пальто.
У коридорі юрмився люд, утекти не було ніякої змоги.
— Ну, я слухаю.
— Жодна людська сила не відверне від тебе твоєї долі: ти проведеш Акіліну, поїдеш у Версаль, і там тебе схоплять.
— Чому?
— Тому що рука, яка тримає тебе, не дасть тобі утекти.
Кастаньє пожалкував, що не знає слів, від яких він би вмить самознищився, провалився в безодню пекла.
— Ну, а якби демон зажадав твою душу, чи не віддав би ти її в обмін на могутність, яка дорівнює могутності Бога? Досить одного слова — і ти повернеш у Нусінгенову касу ті п’ятсот тисяч, які звідти взяв. Фальшивий акредитив ти розірвеш, і всі сліди твого злочину буде стерто. І нарешті, золото потече до тебе рікою. Ти, здається, ні в що не віриш, хіба не так? Ну, а коли все станеться, як я кажу, то ти повіриш принаймні в чорта?
— О, якби це було можливо! — вигукнув Кастаньє з надією в голосі.
— Такий вихід обіцяє тобі той, хто може зробити ось що, — відповів англієць.
І в ту мить, коли всі троє вийшли на бульвар, Мельмот простер руку. На вулиці сіялася мжичка, земля була багниста, повітря насичене вологою, а небо — чорне. Та тільки-но простерлася вперед рука цієї людини —і над Парижем засяяло сонце. З холодного осіннього вечора Кастаньє вмить перенісся у сонячний липневий день. Дерева зеленіли листям, по-недільному виряджені парижани весело прогулювалися двома зустрічними потоками. Продавці кокосового напою кричали: «Випийте свіжого! Випийте прохолодного!» Екіпажі виблискували, котячись по проїжджій частині бульвару. Касир закричав від жаху. І тоді бульвар знову став похмурим і вогким. Пані де Лагард уже сиділа в екіпажі.
— Ну ж бо, поквапся, мій друже, — сказала вона. — Або сідай, або, як хочеш, залишайся. Далебі ти сьогодні занудний, як оця мжичка.
— А що я маю зробити? — спитав Кастаньє в Мельмота.
— Хочеш на моє місце? — спитав англієць.
— Хочу.
— От і чудово. Я буду в тебе через кілька хвилин.
— Ох, Кастаньє, ти сьогодні не такий, як завжди, — сказала йому Акіліна. — Ти надумав щось погане... В театрі був похмурий, замислений... Любий друже, може, тобі чогось треба від мене? Ну озвися, заговори!
— Я чекаю, коли ми приїдемо додому, і там я побачу, любиш ти мене чи не любиш.
— І чекати не треба, — відповіла вона, кидаючись йому на шию. — Ось як люблю!