Вона обіймала його, здавалося, дуже палко, осипаючи його ласками, але за подібних обставин у цих створінь проявляються професійні навички, як у актриси, коли вона грає на сцені.
— Звідки музика? — спитав Кастаньє.
— Отакої! Уже тобі вчувається музика!
— Божественна музика! — провадив він. — Так ніби вона ллється з неба.
— Ти ніколи не хотів брати ложу в Італійську оперу, казав, що не терпиш музики, і ось маєш! Відкрив у собі меломана, та ще о такій порі! Збожеволів, бігме, збожеволів! Це у твоїй макітрі музика грає — чи не тріснула вона у тебе, сердешного? — спитала Акіліна, обнявши його за голову й поклавши її собі на плече. — Скажи, татусю, а може, це співають колеса карети?
— Та ти прислухайся, Накі! Якщо янголи грають для всевишнього Бога, їхня музика, мабуть, звучить достоту, як ці акорди. Я сприймаю їх не тільки слухом, вони проникають у всі мої пори; я не знаю, як тобі їх описати, вони солодкі, наче медовий трунок!
— Звісно, ангели грають для всевишнього Бога, адже їх завжди малюють із арфами.
«Чесне слово, він схибнувся з розуму», — подумала Акіліна, побачивши, що Кастаньє застиг в екстазі, мов курець опію.
Вони приїхали додому. Кастаньє, весь у думках про щойно почуте й побачене, не знаючи, вірити йому в усе це чи сумніватися, скидався на п’яного, що геть очманів. Отямився він у Акіліниній кімнаті, куди коханка, воротар та Женні його перенесли, бо, виходячи з карети, він знепритомнів.
— Друзі мої, друзі, зараз він прийде, — мовив касир, сідаючи у своє крісло біля каміна.
Його опанував розпач.
У цю мить Женні почула дзвінок. Вона вийшла відчинити двері й повідомила про прихід англійця або, як вона висловилася, «добродія, який домовився з паном про зустріч». З’явився
Мельмот, і відразу запала глибока мовчанка. Він подивився на воротаря — воротар вийшов. Він подивився на Женні — Жен-ні вийшла.
— Пані, — сказав Мельмот, звертаючись до касирової коханки, — дозвольте нам закінчити справу, яка не терпить зволікання.
Він узяв Кастаньє за руку, і той підвівся. Обидва вийшли до вітальні; свічки вони не взяли, бо Мельмотів погляд осявав і найгустіший морок. Зачарована дивним поглядом незнайомця, Акіліна відчула, що сили її покинули; вона була нездатна потурбуватися про свого таємного коханця — втім, вона думала, що покоївка замкнула його у себе в кімнаті, тоді як, захоплена зненацька раптовим поверненням Кастаньє, Женні заховала його в гардеробній, достоту як у сцені з драми, що її грали в театрі для Мельмота та для його жертви.
Двері до вітальні з грюкотом зачинилися.
Кастаньє затримався там ненадовго.
— Що з тобою? — зойкнула його коханка, отетерівши від жаху, коли він увійшов.
Касир цілковито перемінився. Замість звичного рум’янцю на його обличчі розлилася дивна блідість, та сама, що надавала Мельмотові такого зловісного і холодного вигляду. Очі касира метали похмурий пломінь, що боляче сліпив нестерпним своїм блиском. Куди й поділася його добродушність, тепер деспотизм і гордість проступали в кожній його рисі. Куртизанка помітила, що Кастаньє схуд, його чоло здалося їй велично грізним, драгун мовби випромінював страхітливий вплив, що пригнічував, як насичена грозою атмосфера. Протягом кількох хвилин Акіліна почувала себе зовсім скутою.
— Що відбулося за цей короткий час між тобою і тим дияволом у людській подобі? — спитала вона.
— Я продав йому душу. Відчуваю, що я вже не той. Він узяв собі моє єство, а мені віддав своє.
— Як це?
— Тобі не зрозуміти. Ага, він правду казав, цей демон, — холодно вів далі Кастаньє. — Я все бачу і все знаю. Ти мене зраджувала.
Від таких слів Акіліна заціпеніла. Кастаньє запалив свічку і попрямував у гардеробну. Бідолашна дівчина пішла за ним, і яким же був її подив, коли Кастаньє розсунув сукні на вішалці й виявив за ними сержанта.
— Виходьте, приятелю, — сказав він і, взявши Леона за ґудзик сюртука, повів його за собою в спальню.
П’ємонтка, бліда й розгублена, опустилася в крісло. Кастаньє сів на козетку біля каміна, залишивши Акіліниного коханця стояти перед ним.
— Ви колишній військовий, — сказав Леон. — Я до ваших послуг, якщо бажаєте!
— Ви йолоп, — сухо відповів йому Кастаньє. — Мені нема потреби битися на дуелі — кого захочу, я вб’ю поглядом. Хлопче, я розповім, що з вами буде. Який сенс вас убивати? На вашій шиї я бачу червону смужечку. Вас чекає гільйотина. Атож, ви помрете на Гревській площі. Ви належите катові, жодна сила вас уже не врятує. Ви входите до венти карбонаріїв. Ви у змові проти уряду.
— Про це ти мені не казав нічого! — крикнула п’ємонтка Леонові.