Він засунув праву руку під камізельку, притуливши її до лівої частини грудей, і, мабуть, хотів розтерзати собі серце, але поки що тільки крутив свої еластичні шлейки.
— Звідки взяти десять тисяч франків? — розмовляв він сам із собою. — Привласнити суму, яку мені внесуть за реєстрацію акту про спродаж? Боже праведний! Та невже цією позичкою я розорю покупця, в якого капіталу не менше як сім мільйонів! Так і вчиню! А завтра вранці кинуся йому в ноги і скажу: «Ласкавий пане, я взяв у вас десять тисяч франків, мені двадцять два роки, і я кохаю Ефразі — ось вам уся правда! Мій батько багатий, він поверне вам гроші, не занапащайте мене! Хіба вам не було двадцять два роки, хіба ви не божеволіли з кохання?» Та чи в цих паскудних багатіїв є душа? Мій мільйонер не тільки не розчулиться, а й напише на мене скаргу королівському прокуророві. Прокляття! От якби можна було продати душу дияволу! Та не існує ані Бога, ані диявола, все це нісенітниця, казки та бабські теревені. Що ж мені робити?
— Якщо ви згодні продати душу дияволу, ви одержите десять тисяч, — сказав маляр, який підслухав гарячкову маячню писаря.
— Тепер Ефразі буде моєю! — вигукнув клерк, укладаючи угоду, яку запропонував йому диявол у подобі маляра.
Негайно купивши шаль, збуджений до краю, писар з’явився до Ефразі, а що диявольська снага була в його тілі, то він не виходив від неї протягом дванадцяти днів, розтративши весь свій рай і думаючи лише про кохання та його оргії, в яких потонув спогад про пекло з його привілеями.
У тих утіхах і зійшла нанівець величезна могутність, відкрита ірландцем, сином достославного Матюрена.
Кілька орієнталістів, містиків та археологів розслідували цю історію, але їм так і не пощастило з’ясувати, в який спосіб демон переселявся з однієї людини в іншу. А причина їхньої невдачі ось у чому.
На тринадцятий день після своїх шалених розваг сердешний клерк лежав на вбогому ложі в мансарді будинку на вулиці Сент-Оноре, що належав його патронові. Молодик захворів, і його опанував сором — цей тупий божок, який не сміє дивитися на самого себе; тому він вирішив лікуватися сам і помилився в дозі цілющого зілля, яке приписав йому один геній, вельми популярний на околицях Парижа. Отруївшись живим сріблом, писар помер, і його труп став чорний, як спинка крота. Не було сумніву, що один з дияволів побував у ньому, але який? Можливо, Астарот?
— Цього славного хлопця нечиста сила перенесла на планету Ртуть, — сказав старший клерк німецькому демонологові, який приїхав дослідити цей випадок.
— Цілком можливо, — відповів німець.
— Справді?
— Атож, добродію, адже планета Ртуть — це Меркурій, і ваше припущення не суперечить словам самого Якоба Беме, що їх я цитую із сорок восьмої пропозиції «Троїстого життя людини», де сказано: «Якщо Бог усе сотворив, вигукнувши: «Хай буде!», то, значить, це «хай буде» і є те сокровенне лоно, яке містить і охоплює природу, утворену духом, народженим від Меркурія та Бога».
— Як ви сказали, пане?
Німець повторив цитату.
— А ми й не знали! — сказали клерки.
— «Хай буде»? — повторив один з них. — Хай буде світло!
— У правильності вищенаведеної цитати ви можете переконатися, — провадив німець, — прочитавши цю фразу на сторінці сімдесят п’ятій згаданого трактату, надрукованого тисяча вісімсот дев’ятого року в друкарні пана Міньєре в перекладі одного філософа, який був великим шанувальником знаменитого шевця.
— Ого! То він шив чоботи? — сказав старший клерк. — І де ж він їх продавав?
— У Пруссії! — відповів німець.
— То він узував у свої чоботи пруссаків? — з дурним виглядом спитав клерк другого розряду.
— Він у них узував свої фрази, — сказав клерк третього розряду.
— Оце мудрагель! — вигукнув клерк четвертого розряду, показавши на німця.
Хоча чужоземець був демонологом найвищого класу, він уявлення не мав, що то за чортенята — ці клерки. Він пішов, нічого в 'їхніх жартах не зрозумівши, переконаний, що молодики вважають Беме «мудрим генієм».