— Порадьте, друзі, як мені бути, — сказав я на завершення. — Обговоріть докладно це питання, як обговорюють у палаті депутатів який-небудь законопроект. Сюди принесуть урну та більярдні кулі, й кожен подасть голос «за» чи «проти» мого шлюбу з дотриманням усіх умов таємного голосування.
Відразу запала глибока тиша. Нотар від участі в голосуванні відмовився.
— Не маю права, — сказав він. — Адже тут ідеться про шлюбний контракт.
Мій колишній опікун так упився, що втратив дар розмови. Йому самому тепер була потрібна опіка, щоб без пригод дістатися додому.
— Зрозуміло! — вигукнув я. — Не сказати своєї думки — це найпевніший спосіб дати мені наздогад, як я повинен діяти.
Мої гості зворушилися.
Один помічник, який вніс пожертву на користь дітей генерала Фуа і на пам’ятник генералові, вигукнув:
Як і чеснота теж, буває злочин різним!
— Пустобрех, — пробурмотів колишній міністр, підштовхнувши мене ліктем.
— А в чому, власне, проблема? — спитав герцог, чиї маєтки склалися із земель, конфіскованих у непокірних гугенотів після скасування Нантського едикту.
Підвівся адвокат.
— З погляду науки права, — сказав він, — випадок, поданий до нашого розгляду, не становить ніяких труднощів. Герцог має рацію! — вигукнув трубадур закону. — Хіба не існує статті про термін давності? Що сталося б із нашим суспільством, якби ми почали дошукуватися, звідки походить кожне багатство? Це питання совісті. Якщо вже вам так хочеться обговорити даний казус, зверніться у духовну консисторію.
На цьому кодекс законів, утілений в людську плоть, замовк, сів і вихилив келих шампанського. Тоді підвівся священик, чиїм обов’язком було тлумачити Святе Письмо.
— Бог створив нас слабкими, — сказав він переконано. — Якщо ви любите дочку злочинця, одружуйтеся з нею, але задовольніться посагом, який дістанеться їй від матері, а батькову спадщину роздайте вбогим.
— Даруйте! — вигукнув один із завзятих сперечальників, яких часто можна зустріти у світському товаристві. — А може, її батько вигідно одружився лише завдяки тому, що сам забагатів? Хіба всі його успіхи не стали можливими внаслідок скоєного злочину?
— Сама ця суперечка вже є рішенням. Існують речі, над якими людина ніколи не замислюється, — вигукнув мій колишній опікун, якому, либонь, закортіло просвітити товариство своєю п’яною мудрістю.
— Авжеж! — сказав секретар посольства.
— Авжеж! — вигукнув священик.
Ці двоє ніколи не розуміли один одного.
Підвівся доктринер, якому при ста п’ятдесяти п’яти виборцях не вистачило тільки півтори сотні голосів, щоб бути обраним до палати.
— Панове, цей феноменальний випадок належить до сфери інтелектуальної й виходить поза рамки, характерні для нормального стану нашого суспільства, — сказав він. — Отже, рішення, яке ми маємо прийняти, не повинне залежати від нашого сумління, це має бути присуд цілком імпульсивний, що дасть повчальний приклад миттєвого нюансу душевних переживань або раптових осяянь, у яких проявляються людські вподобання і смаки. Починаймо голосувати.
— Атож, голосуймо! — хором вигукнули мої гості.
Я звелів подати кожному по дві більярдні кулі — білу і червону. Біла — символ невинності — мала означати осуд цього шлюбу, а червона — схвалення. Друзів у мене зібралося сімнадцять — отже, для абсолютної більшості треба було не менше як дев’ять голосів. Кожен підходив і опускав свою кулю в кошичок з вузьким отвором у вигляді шийки, в якому перед партією в більярд перетрушують нумеровані кулі, коли гравці витягують номер своєї черги у грі. Всі ми неабияк схвилювалися, збуджені гострою цікавістю, адже розв’язувати голосуванням чисто моральну проблему — це, погодьтеся, спосіб досить оригінальний.
Коли дійшло до підрахунку голосів, я вийняв з кошичка рівно дев’ять білих куль! Цей результат мене не здивував; але раптом мені спало на думку порахувати, скільки молодиків мого віку виявиться серед обраних мною суддів. Таких казуїстів я нарахував дев’ять. Безперечно, всі вони й були однієї думки.
«Оце так! — сказав я сам собі. — Ось вони, два таємні й одностайні рішення: одне за мій шлюб, друге — проти. Як же знайти вихід із цієї скрути?»
— А де живе твій майбутній тесть? — необережно запитав один з моїх шкільних односумів, менш обачний, ніж інші.
— Тестя більше не існує! — вигукнув я. — Раніше моя совість сама говорила так голосно, що ваша порада була б зайвою. Але тепер її голос притих — і ось причина моїх вагань: спокусливий лист, якого я одержав два місяці тому.