— Ти розважався! — прошепотів батько, побачивши сина.
У ту саму мить чистий і дзвінкий голос співачки, яка співала на втіху гостям, і акорди її віоли пересилили виття хуртовини й долетіли до кімнати вмирущого. І Жуанові хотілося б не чути цієї брутальної відповіді на батькове запитання.
— Я не гніваюся на тебе, сину, — сказав Бартоломео.
Від цих лагідних слів Жуанові стало зле — він не міг простити батькові його доброти, що разила, наче кинджал.
— О, мені так соромно, тату! — мовив він лицемірно.
— Бідолашний Жуаніно, — провадив умирущий глухим голосом, — я завжди ставився до тебе так добре, що ти мені не бажаєш смерті, правда?
— О, я віддав би частку свого життя, аби врятувати від смерті вас!
«А чом би мені цього й не сказати? — подумав марнотрат. — Адже обіцяють жінці кинути їй до ніг увесь світ!»
Тільки-но він це подумав, як старий пудель загавкав. Голос розумного створіння змусив дона Жуана здригнутися, йому здалося, що пес розгадав його думки.
— Я знав, сину, що можу на тебе покластися! — прошепотів умирущий. — Я житиму. Атож, я подарую тобі таку радість. Я залишуся живий, і жодного дня із твого власного життя віддавати за це не треба.
«Він марить», — подумав дон Жуан.
І сказав уголос:
— Атож, дорогий тату, ви проживете ще стільки, скільки житиму я, бо ваш образ до кінця моїх днів збережеться у мене в серці.
— Не про таке життя йдеться, — сказав старий вельможа, збираючи сили, щоб підвестися, бо раптом у нього виникла підозра — одна з тих, які народжуються лише на смертному ложі. — Послухай, сину, — провадив він голосом, який ослаб від цього останнього зусилля, — мені так само не хочеться вмирати, як тобі не хочеться відмовитися від коханок, вина, коней, соколів, собак і золота.
«Ще б пак», — подумав син, опускаючись навколішки біля узголів’я ліжка і цілуючи мертвотно-бліду руку Бартоломео.
— Але ж, тату, мій дорогий тату, треба скоритися волі Божій, — сказав він уголос.
— Бог — це я, — промурмотів старий.
— Не блюзніть! — вигукнув молодик, бачачи, якого грізного виразу прибрало батькове обличчя. — Стережіться, адже ви взяли останнє причастя, і я ніколи б не втішився, якби ви померли нерозкаяним.
— Вислухай же мене! — промовив умирущий, скреготнувши зубами.
Дон Жуан замовк. Залягла моторошна тиша. Крізь завивання хурделиці знову долинули звуки віоли й чарівний голос, слабкі й ніжні, наче барви світанку. Вмирущий посміхнувся.
— Дякую, що ти привів співачок, запросив музик. Святковий настрій, молоді красуні з білою шкірою й чорним волоссям! Усі втіхи життя! Хай усе це буде, а я оживу!
«Марить, уже нічого не усвідомлює», — подумав дон Жуан.
— Я відкрив засіб, як воскреснути. Слухай уважно! Висунь із мого столу шухляду, а для цього натисни кнопку, сховану під грифоном.
— Висунув, тату.
— Знайди в ній пляшечку з гірського кришталю.
— Знайшов.
— Двадцять років витратив я... — У цю мить старий відчув, що смерть уже поряд і, зібравши останні сили, промовив: — Як тільки я випущу останній подих, ти натреш мене всього цією рідиною, і я воскресну.
— Таж її тут зовсім мало, — відповів молодик.
Хоч Бартоломео уже не міг заговорити, він зберіг здатність бачити й чути. У відповідь на ці слова голова старого рвучко повернулась до Жуана, і його шия заклякла в цьому повороті, як шия мармурової статуї, що за скульпторовим задумом дивиться вбік; широко розплющені очі застигли в жаскій нерухомості. Старий вельможа помер, утративши свою єдину, останню ілюзію. Він сподівався знайти притулок у синовому серці, а знайшов там могилу, куди глибшу, ніж та, в яку закопують на кладовищі мерців. І ось жах розметав його волосся, а страшно вирячені очі дивилися майже живим поглядом. Здавалося, цей батько гнівно волає з гробниці, вимагаючи в Бога помсти!