Та несподівано він замовк. Його серйозне і жваве обличчя втратило радісний вираз, коли він порівняв свої безмежні надії зі своїми жалюгідними засобами. Стіни комірчини були обклеєні простими шпалерами, які були змережані безліччю ескізів, зроблених олівцем. У нього не знайшлося б і чотирьох чистих полотен. Фарби в ті часи коштували неймовірно дорого, й палітра в бідолахи була майже порожня. Живучи в такій убогості, він водночас почував себе володарем неймовірного духовного багатства, геніальності, яка тривожно нуртувала в його душі, перехлюпуючи через вінця. У Париж він приїхав, послухавшись поради одного з приятелів-дворян чи, радше, за покликом власного таланту, і тут випадково познайомився зі своєю коханою, однією з тих шляхетних і некорисливих душ, які, поєднуючи свою долю з великими людьми, ділять із ними горе й нестатки, намагаються зрозуміти їхні примхи і залишаються стійкими у випробуваннях злиднями та любов’ю — як ото інші без страху кидаються в гонитву за розкошами і хизуються своєю нечулістю. Усмішка, що грала на устах у Жілетти, позолочувала комірчину і змагалася з сяйвом сонця. Адже сонце світило не завжди, а вона була весь час тут, віддаючись пристрасті без останку, прикипівши серцем до свого щастя і свого страждання, втішаючи генія, який, перш ніж оволодіти мистецтвом, кинувся у вир кохання.
— Ходи до мене, Жілетто, послухай.
Слухняно й радісно дівчина вмостилася художникові на коліна. Вона була сама чарівність, сама врода, прекрасна, як весна, і щедро дарувала коханому всі скарби жіночої знади, осяяні полум’ям її високої душі.
— О Боже! — вигукнув молодий художник. — Та я ніколи не зважуся їй сказати...
— У тебе таємниця? — спитала Жілетта.— Ану кажи, я хочу її знати.
Пуссен мовчав, заглиблений у свої роздуми.
— Ну кажи ж бо!
— Жілетто, серденько моє любе!
— О, тобі чогось треба від мене...
— Так.
— Якщо ти хочеш, щоб я знову позувала тобі, як того разу, — сказала вона, надувши губки, — я нізащо не погоджуся, бо в ці хвилини твої очі нічого мені не говорять. Ти зовсім про мене не думаєш, хоч і дивишся на мене.
— Тобі було б приємніше, якби мені позувала інша жінка?
— Можливо, — відповіла Жілетта. — Хай тільки вона буде геть потворна.
— Ну, а якщо задля моєї майбутньої слави, — провадив Пуссен серйозним голосом, — задля того, щоб допомогти мені стати великим художником, я попросив би тебе позувати комусь іншому?
— Ти мене випробовуєш, — сказала вона. — Ти ж добре знаєш, що на це я ніколи не погоджуся.
Пуссен низько похилив голову, як людина, пригнічена тяжким горем або приголомшена несподіваною радістю.
— Я казала тобі, Ніколя, і ще раз скажу, — мовила дівчина, смикаючи Пуссена за рукав його зношеної куртки, — я ладна заради тебе віддати життя, але я ніколи не обіцяла тобі, поки я жива, відмовитися від свого кохання.
— Відмовитися від кохання? — скрикнув Пуссен.
— Якщо в такому вигляді я покажуся іншому, ти мене розлюбиш. Та й сама я вважатиму, що негідна тебе. Скорятися твоїм забаганкам — це так просто і так природно! Твою волю, коханий, я виконую з гордістю і радістю — навіть якщо мені не хочеться. Але робити це для іншого! Яка бридота!
— Прости мене, моя Жілетто, — сказав художник, упавши перед нею навколішки. — Атож, краще я збережу твоє кохання, ніж досягну слави. Для мене ти дорожча, аніж багатство й почесті. Викинь же мої пензлі, спали ескізи. Я помилявся. Моє покликання — кохати тебе. Я вже не художник, я просто закоханий. Хай усе воно згине — і мистецтво, і його таємниці!
Жілетта милувалася коханим — щаслива, зачарована. Вона почувала себе царицею, бачачи, як заради неї він зрікається мистецтва і кидає його їй до ніг.
— Але цей художник — зовсім старий дід, — знову заговорив Пуссен. — Він бачитиме в тобі лише прекрасну форму. Твоя краса бездоганна!
— Чого не зробиш заради кохання! — вигукнула Жілетта, уже готова поступитися своєю сором’язливістю, щоб винагородити коханого за всі жертви, які він їй приніс. — Але тоді я загину, — провадила Жілетта. — О, загинути ради тебе! Хіба це не чудово? Але ти покинеш мене. О, яка все-таки погана думка прийшла тобі в голову!
— Справді мені спало таке на думку, а я ж кохаю тебе, — мовив він з деяким каяттям у голосі. — Виходить, я негідник.
— Може, порадитися з дядечком Ардуеном? — запитала Жілетта.
— О ні! Хай це лишиться таємницею між нами.
— Ну, гаразд, я піду, але ти зі мною не заходь, — сказала вона. — Стій за дверима з кинджалом напоготові. Якщо я закричу, вбіжи і вбий художника.