— Під цим схована жінка! — вигукнув Порбус, показавши Пуссенові на шари фарби, які старий художник послідовно накладав один на один, вірячи, що вдосконалює свою картину.
Обидва художники мимоволі обернулися до Френхофера, починаючи усвідомлювати, хоч і невиразно, в якому екстазі він жив.
— Він щиро вірить у те, що каже, — промовив Порбус.
— Атож, друже, — озвався старий, прокидаючись із задуми, — вірити необхідно. Треба дуже вірити в мистецтво і треба зжитися зі своєю творчістю, щоб намалювати таку картину. Деякі з цих тіней завдали мені чималої мороки. Гляньте, ось тут, на щоці, під оком, лежить легка півтінь — у природі вона майже невловна, і ви навряд чи її помітите. От і уявіть собі, яких надлюдських зусиль довелося мені докласти, щоб передати цей ефект на полотні! А ще, мій дорогий Порбусе, уважно придивись до моєї картини, і ти краще зрозумієш те, що я тобі колись казав про опуклості та про контури. Подивись, як освітлені груди, і ти збагнеш, як за допомогою кількох легких та кількох густо накладених мазків мені пощастило створити ефект справжнього світла, поєднавши його з лискучою білістю ясних тонів, і як, удавшись до протилежного засобу, тобто дрібно розмелюючи фарбу та накладаючи її якомога тоншим шаром, я згладив контури постаті, а за допомогою півтонів, по суті, стер рисунок і знищив будь-яку штучність, надавши тілу заокругленості, яка існує в природі. Підійдіть ближче, щоб побачити цю мою роботу. Здалеку її не роздивишся. Тепер бачите? Цей ефект я вважаю своїм великим досягненням.
І кінчиком пензля він показав на густий мазок світлої фарби.
Порбус поплескав старого по плечу й обернувся до Пуссена.
— А ви знаєте, що ми вважаємо його справді великим художником? — сказав він.
— Він більше поет, ніж художник,— серйозно відповів Пуссен.
— Ось тут і кінчається наше земне мистецтво,— мовив Пор-бус, доторкнувшись до уявної картини.
— І звідси воно вже підноситься в небеса, — підхопив Пуссен.
— Скільки пережитих насолод відбилося на цьому полотні! — вигукнув Порбус.
Заглибившись у свої думки, старий не слухав художників — він усміхався своїй уявній жінці.
— Але рано чи пізно він помітить, що на його полотні нічого нема! — вигукнув Пуссен.
— На моєму полотні нічого нема? — спитав Френхофер, по черзі дивлячись то на двох художників, то на свою уявну картину.
— Що ви накоїли! — сказав Порбус Пуссенові.
Старий чіпко схопив молодика за руку й закричав йому:
— Так ти нічого не бачиш, хамло, бовдуре, нікчемо, погань? Чого ж ти сюди прийшов? Мій добрий Порбусе, — провадив він, обертаючись до свого учня, — невже й ви посмієтеся з мене? Відповідайте щиро, адже я ваш друг. Скажіть, невже я зіпсував свою картину?!
Порбус мовчав, не зважуючись відповісти; але на блідому обличчі старого відбилася така нелюдська тривога, що Порбус показав на полотно й мовив:
— Самі дивіться!
Якусь мить Френхофер придивлявся до своєї картини й раптом схитнувся.
— Нічого там нема! Нічого! А я ж працював десять років!
Він сів і заплакав.
— Отже, я схиблений йолоп, божевільний дурень! Немає в мене ні таланту, ні здібностей, а є тільки гроші, і я марно прожив на світі! І нічого, нічого я не створив!
Крізь сльози він подивився на свою картину й раптом гордо випростався, втупивши в Пуссена й Порбуса гнівний погляд.
— Присягаюся душею, кров’ю і плоттю Христа, ви просто заздрісники! Ви запевняєте, ніби картина зіпсована, щоб украсти її в мене. Але я бачу її, бачу! — заволав він. — Вона дивовижно прекрасна!
В цю мить Пуссен почув, як у кутку майстерні плаче Жілетта, про яку всі забули.
— Що з тобою, мій янголе? — спитав художник, у якому знову прокинувся коханець.
— Убий мене,— сказала дівчина.— Було б ганьбою кохати тебе, як колись, бо тепер я тебе зневажаю. Я милуюся тобою, але ти мені вселяєш жах. Я люблю тебе і водночас відчуваю, що вже тебе ненавиджу.
Поки Пуссен слухав Жілетту, Френхофер затуляв свою Кат-рін зеленою саржею так само спокійно і дбайливо, як замикає шухляду ювелір, запідозривши, що має справу зі спритними злодіями. Старий скинув на обох художників похмурим поглядом, сповненим зневаги й підозри, потім мовчки з якоюсь судорожною поквапністю провів їх за двері майстерні і сказав їм на порозі свого дому:
— Прощавайте, мої голуб’ята.
Від такого прощання в обох художників мороз пішов поза шкірою.