— Еге! — скрикнув дон Жуан. — Та старому вже каюк!
Він так квапився піднести таємничу кришталеву посудину до лампи — як ото пияк у кінці трапези дивиться на пляшку проти світла, — що й не помітив, як згасли батькові очі. Широко роззявивши пащу, пес поглядав то на мертвого хазяїна, то на еліксир, і дон Жуан так само по черзі дивився то на батька, то на пляшечку. Миготюче світло струменіло від лампи. Ніщо більше не порушувало глибокої тиші, віола замовкла. Бельвідеро здригнувся — йому здалося, ніби батько заворушився. Наляканий виразом мертвих очей, у яких застигло звинувачення, він закрив старому повіки — так зачиняють віконниці, якщо вони стукотять на вітрі в осінню ніч. Дон Жуан стояв випростаний, нерухомий, поринувши в цілий світ думок. Зненацька тишу порушив різкий звук — ніби заскрипіла іржава пружина. Захоплений зненацька, дон Жуан мало не впустив пляшечку. На всьому його тілі дрібними росинками виступив піт — холодніший, ніж лезо кинджала. Розфарбований дерев’яний півень вискочив над годинником і тричі прокукурікав. То був вигадливий механізм, який тогочасні вчені винайшли, щоб він нагадував їм, коли треба було сідати до праці. Світанок уже зароже вив вікна. Десять годин провів дон Жуан у роздумах. Старий годинник вірно виконував свій обов’язок перед Бартоломео, на відміну від його рідного сина. Механізм годинника складався з дерев’яних паличок, блоків, шворочок та коліщат, а в Жуані був механізм, який називається «людське серце». Щоб не ризикувати втратою дорогоцінної рідини, скептично настроєний спадкоємець знову заховав пляшечку в шухляду готичного столика. В цю урочисту мить він почув у галереї приглушений гомін, неясні голоси, здавлений сміх, легкі кроки, шелестіння шовку — одне слово, наближалася компанія гуляк, що намагалися стримувати свої веселощі. Двері відчинилися. Увійшов князь, а за ним Жу-анові приятелі, семеро куртизанок, співачки — строкатий гурт дівчат, схожих на танцюристок, захоплених зненацька вранішніми променями, коли сонце ще змагається з блідими вогниками свічок. Усі вони з’явилися, щоб, як годиться, висловити спадкоємцеві співчуття у його невтішному горі.
— Ну й дивина! Таке враження, ніби сердега Жуан сприйняв цю смерть цілком серйозно, — сказав князь на вухо Брам-біллі.
— Але ж його батько і справді був дуже добрий, — відповіла вона.
Тим часом після нічних роздумів Жуанове обличчя набуло такого дивного виразу, що все товариство замовкло. Чоловіки стояли нерухомо. Жінки, чиї губи пересохли від вина, а щоки, наче мармур, вкрилися червоними плямами від поцілунків, опустилися навколішки й почали молитися. Дон Жуан мимоволі здригнувся, побачивши, як розкіш, радість, сміх, співи, юність, краса, влада — усе, в чому буяло життя, впало ницьма перед смертю. Але в чудовій Італії розпуста й релігія так тісно поєднувалися між собою, що релігія там ставала розпустою, а розпуста — релігією! Князь зі щирим співчуттям потис Жуанові руку; потім на всіх обличчях промайнула та сама напівзасмуче-на, напівбайдужа гримаса, й фантасмагоричне видіння щезло, зала спорожніла. То був образ самого життя. Коли спускалися сходами, князь сказав Рівабареллі:
— Оце диво так диво! Дон Жуан, безвірник і нечестивець, любить свого батька! Хто б міг подумати?
— А ви помітили чорного пса? — спитала Брамбілла.
— Тепер Жуан казково багатий, — зауважила Б’янка Каватоліно, зітхнувши.
— Ну то й що? — зауважила горда Варонезе, та сама, яка зламала цукерницю.
— Як «ну то й що»? — вигукнув князь. — Таж зі своїм золотом він тепер не менш могутній володар, ніж я.
Спочатку дон Жуан, вагаючись між тисячею думок, не знав, як йому вчинити. Та коли він порадився зі скарбами, які надбав батько, і надвечір повернувся до кімнати, де лежав покійник, його душа була повна страхітливого егоїзму. В залі зібралися всі слуги дому, прикрашаючи пишне ложе, на якому покійну ясно-вель можність завтра мали виставити напоказ посеред безлічі запалених свічок, щоб уся Феррара могла помилуватися цим неповторним видовищем.
— Залишіть мене тут самого, — сказав дон Жуан зміненим голосом. — Ви увійдете згодом, коли я вийду.
Незабаром кроки старого слуги, який пішов останнім, стихли на кам’яних плитах підлоги. Тоді дон Жуан поквапно замкнув двері й, переконавшися, що він залишився з мерцем наодинці, вигукнув:
— Ану спробуймо!
Тіло Бартоломео лежало на довгому столі. Щоб приховати від людських поглядів бридкий труп старезного діда, дряхлого і кощавого, мов скелет, бальзамувальники накрили тіло саваном, залишивши відкритою тільки голову. Ця подоба мумії лежала посеред кімнати, обриси тіла виразно проступали під м’якою тканиною, і видно було, що воно вкрай висхле, сама шкіра та кості. Обличчя уже вкрилося великими ліловими плямами, які нагадували про те, що треба якомога скоріше закінчувати бальзамування. Попри весь свій скептицизм, дон Жуан тремтів, відкорковуючи кришталеву посудину з чародійним зіллям. Коли він підійшов до голови трупа, то мусив зупинитись на хвилину — так його тіпало. Але цього молодика ще в ранній юності вкрай розбестили звичаї розпусного двору; отож роздуми, гідні герцога Урбінського, а ще гостра цікавість надали йому хоробрості; здавалося, сам нечистий прошепотів слова, які луною відбилися в самій глибині його серця: «Намочи око!» Він узяв рушника й, обережно вмочивши ріжечок у дорогоцінну вологу, легко провів ним по правій повіці трупа. Око розплющилося.