Ламбер вступив до колежу на початку 1811 року — на той час йому виповнилося чотирнадцять — і мав вийти з нього в другій половині 1814 року по закінченні курсу філософії. Я сумніваюся, щоб за весь час навчання добродійниця Луї бодай раз згадала про нього, і чи можна вважати справжнім добродіянням те, що вона три роки платила за утримання хлопця, зовсім не думаючи про його майбутнє, після того як змусила його зійти з того життєвого шляху, на якому він, можливо, знайшов би своє щастя! Обставини тієї епохи та характер Луї Лам-бера можуть цілком виправдати і безтурботність, і щедрість пані де Сталь. Коли юнак закінчив колеж, чоловік, якого вона обрала за посередника між собою та Луї, уже покинув Блуа. Байдужість пана де Корбіньї до баронесиного протеже легко пояснити в часи, коли відбувалося стільки грізних політичних подій. Автор «Корінни» більше нічого не чула про свого Мойсея. Сто луїдорів, що їх вона дала панові де Корбіньї, який, здається, помер у 1812 році, не були настільки великою сумою, щоб пробудити спогади пані де Сталь, чия екзальтована душа повсюди знаходила собі поживу, а інтереси були цілком поглинуті подіями 1814—1815 років. Луї Ламбер був у ту пору і надто бідний, і надто гордий, щоб розшукувати свою добродійницю, яка мандрувала по Європі. І все ж він пройшов пішки від Блуа до Парижа, щоб із нею побачитися, та, на своє лихо, прибув до столиці в той самий день, коли баронеса померла. Два листи, які раніше написав Ламбер, залишилися без відповіді. Спогад про добрі наміри пані де Сталь щодо Луї зберігся лише в кількох юних умах, вражених, як і я, цією дивовижною історією. Тільки той, хто навчався в нашому колежі, може уявити собі, як хвилювала нас поява новачка і які почуття пробудила в наших душах незвичайна історія, що сталася з Ламбером.
Тут необхідно бодай коротко описати суворі й прості порядки нашого навчального закладу, наполовину військового, наполовину релігійного, щоб читач міг краще уявити собі, яким життям віднині належало жити Ламберові.
До Революції орден ораторіанців, що, як і орден єзуїтів, присвятив себе народній освіті й успадкував від нього не одну школу, мав у провінції кілька навчальних закладів, найвідомішими з яких були колежі в містечках Вандомі, Турноні, Ла-Флеші, Пон-ле-Вуа, Сорезі та Жюйї. Наскільки мені відомо, у Вандом-ському колежі — як, до речі, й у інших — виховувалася певна кількість молодших синів, яких готували до служби у війську. Декрет Конвенту про закриття колишніх шкіл мало вплинув на становище Вандомського колежу. Коли минула перша криза, він знову оселився у своїх стінах, ораторіанці, що розбрелися по околицях, повернулися назад і відновили колеж, зберігши його стародавній статут, звички, правила й традиції, які надавали йому цілком особливих рис, — нічого подібного не бачив я в жодному з навчальних закладів, де мені довелося побувати, після того як я вийшов із Вандома.
Розташований у центрі міста на березі річечки Луар, яка омиває його будівлі, колеж утворює велику, дбайливо обгороджену територію, де стоять усі будівлі, необхідні для такого закладу: каплиця, театр, лазарет, пекарня, а також сади і криниці. До цього колежу, найвідомішого з тих, які існують у центральних провінціях Франції, посилали в науку дітей із цих же таки провінцій та з колоній. Великі відстані не дозволяли батькам часто навідувати своїх нащадків. А статут колежу забороняв відпускати учнів на вакації. Вступивши до цього закладу, вихованці виходили з нього тільки по закінченні курсу. Все було розраховано так, щоб тут панувала монастирська дисципліна, — виняток становили лише прогулянки за місто під наглядом отців-вихователів. За моїх часів ще зберігся живий спогад про отця-коректора, а традиційний ремінець, яким били учнів по руках, з честю виконував свою грізну роль. Покарання, винайдені колись єзуїтами, однаково жахливі як у моральному плані, так і в фізичному, зберігалися цілком за первісною програмою. Листи до батьків були обов’язкові в певні дні, так само як сповідь. Отже, не тільки наші гріхи, а й наші почуття були суворо регламентовані. На всьому лежав відби-ток монастирського розпорядку. Серед інших допотопних правил я пригадую інспекцію, якій ми підлягали щонеділі. Ми вбиралися в парадну форму, шикувалися, як солдати, і стояли, виструнчені, чекаючи двох директорів, котрі в супроводі постачальників та вчителів обстежували нас із погляду вбрання, гігієни, моралі.