Двісті—триста учнів, яких міг умістити колеж, ділилися за давнім звичаєм на чотири групи, що традиційно називалися: малюки, молодші, середні й старші. Малюки навчались у двох класах — так званих восьмому й сьомому; молодші вихованці — в шостому, п’ятому і четвертому; середні — в третьому й другому; і нарешті старші учні вивчали риторику, філософію, спеціальну математику, фізику й хімію. Кожен із цих ніби окремих колежів мав свій корпус, свої класні кімнати і свій двір на великій загальній площі, куди виходили з класних кімнат і яка тяглася аж до їдальні. Ця їдальня, гідна старовинного релігійного ордену, вміщувала усіх школярів. На відміну від правил, запроваджених в інших навчальних закладах, під час трапези нам дозволялося розмовляти, ораторіанська терпимість не забороняла обмінюватися стравами залежно від своїх уподобань. Ця застільна комерція становила одну з найвишуканіших утіх нашого шкільного життя. Скажімо, котрийсь із середняків, посаджений на чолі столу, віддавав перевагу порції червоного гороху над десертом — бо нам давали й десерт, — і тоді з уст до уст передавали пропозицію «десерт за горох», аж поки якийсь ласун приймав її, і його порція гороху переходила з рук у руки, кінець кінцем доходила до учня, який запропонував обмін, і той посилав тією ж таки дорогою свій десерт. Помилок ніколи не виникало. У випадку кількох однакових пропозицій, 'їх нумерували й казали, наприклад, так: «Перший горох за перший десерт». Столи були довгі, й над ними безперервно ходили туди-сюди наші передачі. Отож під час трапези ми розмовляли, їли й поводилися жваво та весело. Балаканина трьохсот хлопчаків, біганина слуг, що приносили страви, забирали порожні тарілки й подавали хліб, постійний нагляд вихователів створювали з їдальні Вандомського колежу єдине у своєму роді видовище, яке завжди вражало гостей.
Щоб скрасити наше життя, відокремлене від зовнішнього світу, позбавлене ласки батьків, нам було дозволено розводити голубів і вирощувати садові рослини. Двісті-триста наших куренів, тисяча голубів, що гніздилися попід муром, і близько тридцяти садків утворювали видовище не менш цікаве, ніж наші трапези. Та читач знудився б, якби я став розповідати про всі подробиці, завдяки яким Вандомський колеж відрізняється від усіх інших шкіл і залишає безліч спогадів у душі кожного, хто провів там дитинство. Котрий із нас, незважаючи на всі прикрості навчання, не згадує залюбки про втіхи й рідкісні розваги нашого монастирського життя? Солодощі, куплені потай під час прогулянок; на вакаціях — дозвіл грати в карти і влаштовувати театральні вистави; дрібні крадіжки та відчуття свободи, породжене самотністю; ще виразніше згадується військова музика — те, що нам лишилося від колишнього військового навчання; наша академія, капелан, отці-вчителі; і, нарешті, наші особливі ігри — і заборонені, і дозволені: перегони на дибах, взимку — ковзання на обледенілих доріжках стукіт наших дерев’яних галльських підошов, а особливо товари в крамничці, яка була в нас у дворі. Ту крамничку держав такий собі метр Жак, і в нього як дорослі, так і діти могли купити безліч усякої всячини, переліченої в спеціальному оголошенні: коробочки різної форми та розмірів, диби, інструменти, голубів із барвистими шиями, з кошлатими лапками, требники (цей товар купували рідко), складані ножики, папір, пера, олівці, чорнило всіх кольорів, м’ячі, кульки. Одне слово, тут можна було знайти безліч найцікавіших товарів дитячого вжитку — від соусу з голубів (бо нам іноді доводилося їх убивати) до череп’яних горщиків, у яких ми зберігали на завтрашній сніданок рис, що залишився від вечері. Хіба може хтось із нас забути, як калатало у нього серце, коли його погляд падав на цю крамничку. По неділях — у наш вихідний день — вона відчинялася, й ми по черзі заходили туди витратити свої гроші; та оскільки батьки давали нам на кишенькові витрати зовсім мізерні суми, доводилося вибирати між речами, такими спокусливими для наших душ. Молода дружина, якій у перші дні медового місяця чоловік дає гаманець із золотом, обіцяючи дарувати такого гаманця дванадцять разів на рік — розкішний бюджет її забаганок! — чи коли-небудь мріяла вона так палко про стільки різних покупок, кожна з яких здатна поглинути всю наявну суму, як мріяли ми напередодні першої неділі місяця? Всю ніч ми не стуляли очей і за шість франків володіли всіма скарбами невичерпної крамнички! Свої таємні підрахунки ми провадили й під час меси, раз у раз уриваючи їх, коли треба було відповісти на вигук священика. І хто з нас може похвалитися, що в нього лишалося бодай кілька су і він міг купити хоч якусь дрібничку в другу неділю місяця? І, нарешті, хто вже тоді не підкорявся суспільним законам, то жаліючи, то зневажаючи нещасливців, яких батьківська скнарість або вбогість залишали без грошей, а іноді й допомагаючи їм?