— Беріться вдесятьох і спробуйте зрушити стіл!
Я був при цьому і можу засвідчити: Ламбер справді виявив тоді фантастичну силу, і видерти стіл з його рук десятеро учнів не змогли. Він володів здатністю зосереджувати в собі у певні хвилини надприродну могутність, збирати всі сили і спрямовувати 'їх до якоїсь однієї мети. Але діти — втім, як і дорослі — звикають про все судити за першими враженнями, а за Луї вони спостерігали тільки в перші дні по його приїзді. А тоді він ні в чому не виправдав пророцтва пані де Сталь і не здійснив жодного чуда, яких від нього сподівалися.
Після першого випробувального триместру Луї стали вважати за звичайного пересічного учня. Отож мені одному пощастило проникнути в цю високу душу — і чому б мені не назвати її навіть божественною? Хіба є щось ближче до Бога, ніж душа геніальної дитини? Завдяки спільності вподобань і думок ми стали друзями й односумами. Наша братська приязнь стала такою міцною, що товариші стулили наші прізвиська в одне. Їх більше не вимовляли окремо і, щоб покликати одного з нас, гукали: «Поет-і-Піфагор!» Правда, разом вимовлялися імена й декотрих інших учнів. Отож протягом двох років я був шкільним товаришем бідолашного Луї Ламбера, і моє життя у ті часи було настільки тісно поєднане з його життям, що сьогодні я можу написати історію його духовного розвитку.
Довгий час я не розумів, які багатства сховані в серці й у мозку мого товариша. Мені треба було дожити до тридцяти років, щоб мої спостереження достигли й відстоялися, щоб промінь живого світла осяяв їх знову, щоб я зрозумів значення явищ, наївним свідком яких мені довелося бути; я втішався ними, не усвідомлюючи собі ні їхньої величі, ні механізму, деякі з них я навіть забув і запам’ятав лише найяскравіші; але сьогодні моя пам’ять упорядкувала їх, і я прилучився до таємниць невичерпного розуму Луї, спогадуючи чудові дні нашої дитячої дружби. Тільки час допоміг мені проникнути в суть подій і фактів, що 'їх було так багато в цьому житті, яке минуло в невідомості, подібно до життя багатьох інших людей, втрачених для науки. Отож із погляду опису та оцінки фактів історія наших взаємин сповнена анахронізмів чисто духовного порядку, та, можливо, це не зашкодить її своєрідному інтересу.
Протягом перших місяців перебування у Вандомі Луї страждав від хвороби, симптоми якої були непомітні для вихователів, а проте вона неминуче мала перешкодити виявленню його видатних здібностей. Звикши до свіжого повітря, звикши сам здобувати освіту, не скоряючись нічиїм розпорядженням, оточений ніжним піклуванням старого кюре, що обожнював племінника, звикши думати просто неба, Луї Ламбер нелегко звикав до шкільних правил, йому було тяжко марширувати в загальній шерензі, скніти в чотирьох стінах класу, де вісімдесят підлітків мовчки сиділи на дерев’яних лавах, кожен за своєю партою-пюпітром. Його чуття були такі вигострені, що це розвинуло в ньому виняткову душевну витонченість, і він дуже страждав від цього життя у великому гурті. Випари, які псували повітря, змішані із запахами брудного класу, завжди засміченого рештками наших сніданків та підвечірків, дратували його нюх, це чуття, що перебуває в тіснішому зв’язку із системою мозку, ніж інші, й, подразнюючись, викликає спочатку непомітні зміни в органах мислення. Були й інші причини того, що повітря в класах постійно псувалося: там стояли ящики, де ми зберігали свою здобич: голубів, забитих до свята, або страви, тайкома поцуплені з їдальні. Нарешті, у класних кімнатах були кам’яні постаменти; там завжди стояло по два відра з водою, і ми сходилися туди щоранку, мов коні до корита, й у присутності вчителя по черзі ополіскували собі обличчя та мили руки. Звідти ми переходили до столу, де жінки причісували нас і пудрили. Прибирали наше приміщення лише раз у день, перед нашим пробудженням, і воно завжди було брудне. Хоч вікон у ньому було багато, а двері — високі, запахи умивальника, перукарських знадобів, ящиків, де зберігалися речі кожного учня, не кажучи вже про випари від вісімдесяти скупчених тіл, постійно лоскотали нам нюх. Цей шкільний humus, змішаний із багнюкою, яку ми весь час приносили з двору, утворював ніби купу гною, і смерділо від неї страх! Брак чистого, запашного повітря, яким він досі дихав у полях та в лісах, переміна звичок, дисципліна — усе це пригнічувало Ламбера. Поставивши лікоть правої руки на парту й підперши щоку долонею, він усі уроки дивився на листя дерев у дворі або на хмари в небі. Здавалося, він учить урок, але, бачачи, що його перо нерухоме, а сторінка лишається чистою, вчитель кричав йому: