Через півроку після того, як у нас вилучили «Трактат про волю», я покинув колеж. Наша розлука була раптовою. Моя мати, стривожена тим, що в мене протягом тривалого часу не спадала висока температура і що внаслідок сидячого способу життя в мене може початися коматозний стан, симптоми якого вона помітила, забрала мене з колежу, оформивши все за чотири чи п’ять годин. На звістку про мій від’їзд Ламбер дуже зажурився. Ми сховалися, щоб разом поплакати.
— Чи побачу я тебе коли-небудь? — ніжно казав він мені, стискаючи мене в обіймах. — Ти, звісно, житимеш, — провадив він, — а от я умру. Якщо зможу, я явлюся тобі.
Тільки підліток може вимовити подібні слова з такою переконаністю в голосі, що вони сприймаються як провістя, як обіцянка, жахливого здійснення якої слід справді остерігатися. Довго переслідувала мене думка про цю з’яву, яку пообіцяв мені мій найближчий друг. І досі я знаю дні смутку, сумнівів, страху, самоти, коли змушений гнати від себе спогад про те журливе прощання, яке, правда, було не останнім. Коли ми йшли через двір до виходу, Ламбер припав до одного із заґратованих віконець їдальні, щоб востаннє подивитись на мене. Тоді я попросив матір здобути для Луї дозвіл пообідати з нами в готелі. Надвечір я провів його до фатальних воріт колежу. Ніколи коханець зі своєю коханкою не проливали стільки сліз при розлуці, скільки пролили ми.
— Прощай же! Я залишуся сам-один у цій пустелі, — сказав він мені, показуючи на двір, де гралися й галасували дві сотні дітей. — Коли я повертатимуся, стомлений, напівмертвий, після тривалих мандрів по просторах своєї думки, в чиєму серці знайду я спочинок? Щоб сказати тобі все, досить було одного погляду. А хто зрозуміє мене тепер? Прощай! Краще б я ніколи не зустрічав тебе, я не знав би тоді, чого мені так бракуватиме.
— А зі мною, що станеться зі мною? — відповів я йому. — Хіба моє становище не жахливіше? — І додав, ляснувши себе по лобі: — Я не маю тут нічого, що могло б мене втішити.
Він сумно й водночас граційно похитав головою, й ми розлучилися. В ту пору Луї Ламбер мав п’ять футів і два дюйми зросту — більше він уже не виріс. Його обличчя, в ті роки надзвичайно виразне, свідчило про добру вдачу. Божественна терпимість, розвинута поганим ставленням, постійна зосередженість, якої вимагало споглядальне життя, стерли з його погляду вираз зухвалої гордості, що на обличчі Луї справляв приємне враження, хоч наші вчителі читали в ньому виклик. Тепер на його обличчі завжди відбивався спокій, його чарівливу погідність ніколи не порушували ні іронія, ні насмішка, бо природжена доброзичливість Луї пом’якшувала в ньому відчуття своєї духовної сили та вищості. У нього були тонкі, гарні руки, майже завжди вологі. Його тіло було гідною моделлю для скульптора, але наша сіра, мов залізо, форма із золотими ґудзиками та коротенькі штанці надавали нам такого непривабливого вигляду, що милуватися досконалістю пропорцій та м’якістю обрисів Ламберового тіла можна було тільки в лазні. Коли ми плавали в нашій купальні на Луарі, тіло Луї різко відрізнялося своєю білістю від шкіри інших учнів, що набувала найрозмаїтіших тонів — пухирилася від холоду, ставала у воді ліловою. Його форми були витончені, постава граційна, шкіра мала ніжне забарвлення; виходячи з води, він ніколи не тремтів, можливо, тому, що завжди уникав затінку і шукав сонця; Луї скидався на квітку, з тих, які завдяки особливій чутливості вмить закривають свої чашечки, коли повіє прохолодний вітрець, і прагнуть цвісти лише під безхмарним небом. Він їв дуже мало, пив тільки воду; крім того — чи інстинктивно, чи скоряючись своїм уподобанням — він був скупий на рухи, що вимагали витрати сил; його жести були прості й стримані, як у людей Сходу або в дикунів, для яких поважність — стан природний. Взагалі, у своїй поведінці він уникав манер, що могли б здатися вишуканими. Він мав звичку нахи-ляти голову ліворуч і так часто спирався на лікоть, що рукави нової курточки протиралися вмить. До цього начерку портрета Луї я хочу додати короткий опис його духовного обличчя, бо, думаю, тепер я можу судити про нього неупереджено.