Третю фазу мені не судилося спостерігати. Коли вона почалася, я вже розлучився з Луї, який вийшов із колежу тільки близько середини 1815 року. Йому було тоді вісімнадцять. Десь за півроку до закінчення колежу Луї втратив батька й матір. Не маючи з рідні більше нікого, з ким міг би зблизитися душею, як і раніше щирою, але після нашої розлуки завжди пригніченою, він знайшов притулок у дядька, призначеного йому в опікуни; на той час старого вигнали з парафії за те, що колись він присягнув на вірність Республіці. Отож Луї оселився в Блуа і жив там деякий час. Та незабаром його опанувало бажання завершити освіту, яку, звичайно, він вважав незакінченою, й він вирушив до Парижа, щоб там побачитися з пані де Сталь і одержати знання з найавторитетніших джерел. Старий священик почував велику слабкість до свого племінника й дозволив йому оселитися в Парижі, де за три роки Луї і проїв свій спадок, що складав кілька тисяч франків, хоч і жив там у жахливих злиднях. До Блуа він повернувся десь на початку 1820 року, вигнаний із Парижа стражданнями, на які приречені там бідняки. Весь час, поки Луї там жив, він, напевне, був під владою таємних гроз, жахливих ураганів думки, які шаленіють у душах людей, схильних до мистецтва, так принаймні можна судити з єдиного факту, що залишився в пам’яті його дядька, і з єдиного листа з тих, які написав йому Луї в ту пору; цього листа дядько зберіг, мабуть, тому, що він був останній і з усіх найдовший.
Спочатку опишемо згаданий факт. Одного разу Луї був у Французькому театрі й сидів у другій галереї біля одного з тих стовпів, між якими розміщені треті ложі. Підвівшись під час першого антракту, він побачив жінку, яка щойно увійшла в сусідню ложу. Молода, вродлива, вишукано вдягнена — можливо, декольтована, — вона була в супроводі полюбовника, для якого її обличчя сяяло усіма чарами кохання. Ця жінка справила на душу й на почуття Ламбера таке болісне враження, що він мусив вийти із зали. Якби він не скористався останніми проблисками глузду, який ще не згас у перші секунди цього безумного почуття, він, мабуть, піддався б раптовому і майже неподоланному бажанню вбити молодика, якому призначалися погляди тієї красуні. Хіба не було б це сліпучим спалахом пристрасті в дикуна, що раптово опинився в паризькому світі, дикуна, який кидається на жінку, мов хижак на свою жертву, виявом звіриного інстинкту, злитого з яскравим поривом душі, досі придавленої громаддям думок? Чи це не стало б тим самим уявним ударом складаного ножика, який Луї пережив у дитинстві і який у дорослому віці проявився блискавичним пробудженням найна-гальнішої людської потреби — потреби кохання?
А ось і той лист, у якому Луї описує стан своєї душі, приголомшеної видовищем паризької цивілізації. Безперечно, в тій безодні егоїзму його серце почувало себе вельми незатишно, і він завжди страждав. Цілком можливо, він не зустрів там ані друзів, котрі втішили б його, ані ворогів, які урізноманітнюють життя. Змушений постійно замикатися в собі, він, мабуть, шукав духовного притулку в екстазі, ні з ким не ділячись своїми вишуканими радощами й бажаючи жити майже рослинним життям, як відлюдники перших віків християнства, котрі в такий спосіб зрікалися світу, де панував розум. Лист начебто вказує, що Луї плекав саме такий задум, який надихає високі душі в усі епохи, коли відбувається суспільне оновлення. Але це рішення дехто приймає, прагнучи зовсім іншого: зібрати всі сили протягом тривалої мовчанки, щоб потім її порушити, набувши здібності правити світом за допомогою слова або дій. Звісно, Луї пережив чимало гірких хвилин, обертаючись серед людей, тому й ставився до суспільства з такою жахливою іронією, тому й не шукав собі вигоди, тому й вихопився у нього — у нього, бідняка! — такий розпачливий зойк і виникло бажання, яке з’являється в можновладців унаслідок пересичення і своєю могутністю, і всім на світі. Можливо, він замкнувся в самотині, щоб завершити великий твір, неясні обриси якого миготіли в його мозку? Кожен охоче повірить у це, читаючи уривки думок, у яких відбилися боріння його душі в ті дні, коли юність для нього закінчувалася й починав розквітати фатальний хист до творчості, що йому Ламбер завдячував своїми зрілими творами. Цей лист має безпосередній зв’язок із пригодою в театрі. Думки, викладені на папері, пояснюють ту подію, душа й тіло були настроєні на один тон. Ця буря сумнівів і категоричних тверджень, хмар і спалахів блискавки, що закінчується палким поривом до небесного сяйва, в достатній мірі освітлює третій період духовного виховання Ламбера, щоб я міг зрозуміти його весь цілком. Коли читаєш ці недбало накидані рядки, які він то уривав, то повертався до них залежно від примхливих випадковостей паризького життя, в уяві постає образ дуба в процесі внутрішнього зростання, коли тріскається його гарна зелена кора, коли поступово вона стає нерівною, шкарубкою і з плином часу утворюється величне й могутнє дерево, якщо, звичайно, воно не впаде раніше від грому небесного або людської сокири.