І якими словами закінчити листа, якщо я однаково не розлучаюся з тобою, хоч і перестаю писати? Прощання — хіба не смерть? А хіба смерть — прощання? Хіба моя душа не зіллється з твоєю іще повніше? Хіба моя думка не вічна? Раніше я вже пропонував тобі навколішках своє серце і своє життя; чи ж я знайду у себе в душі квіти почуття, яких я тобі досі не дарував? Чи це не те саме, що послати тобі часточку скарбів, якими ти володієш цілком? Хіба не в тобі моє майбутнє? Як шкодую я за минулим! Я хотів би віддати тобі й ті роки, над якими ми вже не маємо влади, щоб ти царювала й над ними, як царюєш нині над моїм життям. Та який сенс мало моє існування до того, як я взнав тебе? Я міг би назвати його небуттям, якби не пережив за той час стільки нещасть і горя.
УРИВОК
Мій коханий янголе, який чарівний вечір ми провели учора! Скільки скарбів у твоєму дорогому для мене серці! Отже, твоє кохання так само невичерпне, як і моє? Кожне слово несло мені нові радощі, а кожен погляд робив їх ще глибшими. Спокійний вираз твого обличчя відкривав безмежний обрій для наших думок. Атож, усе було нескінченним, як небо, і ніжним, як його голубінь. Витончені риси твого любого обличчя відбивалися не знаю вже якими чарами у твоїх лагідних рухах, у кожному твоєму жесті. Я добре знав, що ти вся — чарівність, що ти вся — любов, але я не уявляв собі, наскільки розмаїті твої чари. Все поєдналося, щоб розбудити в мені палке жадання, щоб спонукати мене просити першої ласки, в якій жінка завжди відмовляє, безперечно, лише для того, щоб примусити коханого викрасти її в неї. Але ти, дорогоцінна душе мого життя, ти ніколи не знатимеш, скільки ти можеш дати моєму коханню, але даватимеш, можливо, не усвідомлюючи цього сама. Ти правдива, і тому скоряйся тільки своєму серцю. Як твій ніжний голос зливається з лагідною гармонією прозорого повітря і безхмарного неба! Ні пташиного щебету, ні подмуху вітерцю — пустеля і ми! Нерухоме листя навіть не тріпотіло, залите чудовими барвами надвечірнього сонця, в яких поєднувалися світло й тіні. Ти відчула цю небесну поезію — ти, в якій поєдналося стільки почуттів! — і так часто звертала погляд у небо, аби не відповідати мені! Ти, горда і сміхотлива, скромна і деспотична, ти, яка цілком віддаєшся душею і думкою, але уникаєш найцнотливішої ласки! Дорогоцінне кокетство серця! Вони ще бринять у моїх вухах, ще перекочуються там і грають, ці невимовно ніжні, схожі на дитячий лепет слова, які не були ні обіцянками, ні признаннями, але залишали коханню осяйні надії, не затьмарені ні страхом, ні тривогами. Який цнотливий спогад на все життя! Як пишно розцвіли квіти, народжені в глибині душі! Вони можуть зав’янути від будь-якої дрібнички, але нині все допомагає їм буяти й розквітати. Так буде завжди, правда ж, моя кохана? Згадавши вранці живі й свіжі почуття, що в ту мить звучали приглушено, я відчув у душі блаженство, яке дало мені зрозуміти, що справжнє кохання — це океан вічних і завжди нових почуттів, у який занурюєшся з дедалі більшою насолодою. Кожен день, кожне слово, кожна ласка, кожен погляд повинні віддати данину колишнім радощам. Атож, серця достатньо благородні, щоб нічого не забувати, повинні з кожним ударом жити всіма минулими втіхами, як і тими, що їх обіцяє майбутнє. Ось про що я колись мріяв, і сьогодні це вже не тільки мрія. Хіба не зустрів я на землі янгола, який дав мені спізнати всі радощі, щоб, можливо, винагородити мене за те, що я витерпів стільки страждань? Янголе небесний, я вітаю тебе поцілунком.
Я посилаю тобі цей гімн, що вихопився з мого серця, я повинен був проспівати його тобі. Але він надто недосконало висловить мою вдячність і вранішні молитви, що їх моє серце кожного ранку посилає тій, яка переказала мені всю євангелію серця одним божественним словом: «Сподівайся!»
V
О, невже, серце моє кохане, невже немає більше перешкод?! І ми вільно належатимемо одне одному щодня, щогодини, щомиті, завжди? І ми зможемо втішатися щастям у всі дні нашого життя, як тепер утішаємося лише крадькома і в рідкі хвилини! Невже справді? Невже наші почуття, такі чисті, такі глибокі, наберуть чарівливої форми незліченних ласк, про які я мріяв? Твоя маленька ніжка роззується для мене, і ти вся будеш моєю! Це щастя убиває мене, пригнічує. Моя голова надто слабка, вона розламується під натиском думок. Я плачу і сміюся, я марю. Кожна втіха, мов розжарена стріла, пронизує мене й обпікає. В моїй уяві ти з’являєшся перед моїм захопленим, затуманеним зором у незліченних і примхливих образах, створених любострастям. Усе наше майбутнє життя ось тут, переді мною, із своїми бурхливими потоками, годинами відпочинку, радощами; воно кипить, розливається, засинає; потім прокидається молодим, свіжим. Я бачу обох нас разом, ми йдемо однією ходою, живемо однією думкою, завжди серце біля серця, розуміючи одне одного, чуючи одне одного, ото луна підхоплює звуки і повторює їх через простір. Чи можна прожити довго, отак щомиті пожираючи своє життя? Чи не помремо ми в перших своїх обіймах?