— Глибока медитація, повний екстаз, — сказав тоді Луї на завершення, — це, можливо, каталепсія в зародку.
У той день, коли він так коротко сформулював думку, він намагався пов’язати духовні явища ланцюжком взаємозалеж-ностей, крок за кроком простежуючи усі прояви розуму, починаючи від найпростіших, інстинктивних, чисто тваринних порухів, якими задовольняються чимало людей, а надто тих, хто витрачає усі свої сили на чисто механічну роботу; потім він переходив до виникнення думок, до 'їхніх сполучень, до порівняння, обмірковування, споглядання і нарешті до екстазу й каталепсії. Звичайно, вишикувавши в такий ряд різні ступені внутрішньої могутності людини, Ламбер з усією наївністю юного віку вирішив, що в нього виник план чудової книжки. Пригадую, що внаслідок однієї з випадковостей, які змушують повірити у фатальну невідворотність долі, ми натрапили на Великий мартиролог, де подаються дивовижні факти про цілковите пригнічення тілесного життя, якого людина досягає завдяки неймовірному напруженню духовних сил. Міркуючи про наслідки фанатизму, Ламбер прийшов до думки, що згустки ідей, названі почуттями, можуть являти собою матеріальні потоки якого-небудь флюїда, що його люди виробляють більше або менше залежно від способу, яким 'їхні органи всмоктують живодайні субстанції з навколишнього середовища. Ми не на жарт захопилися каталепсією і з тим запалом, з яким діти віддаються своїм витівкам, намагалися терпіти біль, думаючи про щось інше. Ми виснажували себе, роблячи різні експерименти, уподібнюючись до причинних релігійних фанатиків минулого сторіччя, чий досвід коли-небудь згодиться для науки. Я ставав Ламберові на живіт і стояв на ньому по кілька хвилин, причому він не відчував найменшого болю; та, незважаючи на ці шалапутні витівки, ніхто з нас не зазнав нападу каталепсії. Цей відступ здався мені необхідним, щоб пояснити сумніви, які виникли у мене спершу і які пан Лефевр цілком розвіяв.
— Коли напад минув, — сказав мені він, — мій небіж поринув у стан глибокого жаху, в меланхолію, якої ніщо не могло розвіяти. Він вирішив, що вражений безсиллям. Я став стежити за ним із турботливістю матері й, на щастя, встиг зупинити його в ту саму мить, коли він хотів зробити собі операцію, якій Оріген начебто завдячував своїм даром. Я негайно повіз його до Парижа, щоб доручити там турботам пана Ескіроля. Під час подорожі Луї майже весь час дрімав і не впізнавав мене. У Парижі лікарі оголосили його хворобу невиліковною й одностайно порадили залишити його в цілковитій самоті, помістити в прохолодній кімнаті, де завжди панувала б сутінь, і намагатись не порушувати тиші, необхідної для його малоймовірного одужання. Панна де Вільнуа, чиє весілля вважали розладнаним і від якої я приховав стан Луї, — провадив старий, закліпавши очима, — приїхала до Парижа й довідалася про вирок лікарів. Вона негайно захотіла побачитися з Луї, який ледве її впізнав. Після цього вона вирішила, як то властиво шляхетним душам, присвятити себе турботам, необхідним для його одужання. «Я повинна була б зробити це для свого чоловіка, — сказала вона. — Невже для коханого треба робити менше?» Отож вона забрала Луї у Вільнуа, де вони й живуть ось уже два роки.
Замість їхати далі в Турень, я зійшов у Блуа, маючи намір побачитися з Луї. Добрий священик зажадав, щоб я зупинився в його домі, де він показав мені кімнату племінника, книжки та всі речі, що йому належали. Під час цього огляду з грудей у старого раз у раз вихоплювався журливий вигук, що свідчив і про ті надії, які пробудив у ньому рано сформований геній Ламбера, і про гірку скорботу, спричинену непоправною втратою.
— Цей юнак знав усе, шановний добродію, — сказав він, кладучи на стіл том із творами Спінози. — Як усе-таки такий бездоганно організований розум міг схибнутися?
— До цього, пане, якраз і могла призвести розумова напруга, в якій він жив, — відповів я. — Якщо справді він став жертвою тієї ще не вивченої у всіх своїх наслідках кризи, яку ми називаємо «божевіллям», я схильний вважати причиною всього пристрасть. Наукові дослідження Луї, спосіб життя, яке він провадив, довели його сили та здібності до такої напруги, що його дух уже не міг витримати найменшого додаткового збудження; отож кохання мало або зламати його, або піднести до незвичайних виявів духу, які, можливо, ми дарма принижуємо, іменуючи їх «божевіллям» без належного розуміння 'їхньої суті. А могло бути й так, що у втіхах шлюбу він побачив перешкоду на шляху вдосконалення своїх внутрішніх почуттів і свого польоту через світи духовності.