— Ваші міркування, добродію, мабуть, вельми логічні, — відповів старий, уважно вислухавши мене. — Та навіть якби я 'їх зрозумів, чи це сумне знання допомогло б мені змиритися з утратою племінника?
Дядько Ламбера належав до людей, які живуть лише серцем.
Наступного дня я пішов у Вільнуа. Старий провів мене до околиці Блуа. Коли ми звернули на дорогу, що вела до маєтку, він зупинився й сказав мені:
— Ви ж розумієте, я туди не ходжу. Але не забудьте того, що я сказав. При панні де Вільнуа не показуйте виду, що Луї здається вам божевільним.
Він нерухомо стояв там, де я з ним розлучився, і дивився мені навздогін, аж поки втратив мене з очей. Я йшов до замку Вільнуа, опанований глибоким хвилюванням. Я поринав у дедалі глибшу задуму з кожним кроком, який ступав по дорозі, де Луї проходив безліч разів, коли його серце було сповнене надії, а душа збуджена любовним томлінням. Кущі, дерева, примхливі закрути дороги з неглибокими рівчаками обабіч — усе набувало для мене незвичайного інтересу. Я намагався перейнятися тут враженнями й відгадати думки свого бідолашного товариша. Безперечно, що вечірні розмови біля пролому в мурі, куди приходила до нього на побачення кохана, прилучили панну де Вільнуа до таємниць цієї душі, такої шляхетної і багатої, як кілька років тому прилучився до них і я. Та поряд із майже релігійним почуттям, яке мене сюди привело, мою увагу привертав і пробуджував у мені гостру цікавість один факт — непохитна віра панни де Вільнуа, про яку повідомив мені старий. Чи з часом вона заразилася божевіллям коханого, чи так глибоко проникла йому в душу, що могла зрозуміти всі його думки, навіть найтуманніші? Я губився перед цією дивовижною загадкою почуття, що виявилося сильнішим за найнатхненніше кохання, за найшляхетнішу самопожертву. Померти за іншого — жертва майже буденна. Жити, залишаючись вірною єдиному коханню, — це героїзм, який приніс безсмертя панні Дюпюї. Якщо навіть великий Наполеон і лорд Байрон у своєму коханні мали наступників, то тим більшого захвату гідна вдова Болінгброка. Але панна Дюпюї могла жити спогадами про кілька років щастя, тоді як панна де Вільнуа спізнала тільки перші хвилювання пристрасті, і тому саме вона була для мене взірцем відданості у найглибшому значенні цього слова. Сама майже збожеволівши, вона досягла небаченої духовної висоти; але, розуміючи й пояснюючи безумство коханого, вона додавала до скарбів свого шляхетного серця гідний для вивчення ідеал пристрасті. Коли я побачив високі вежі замку, на які стіль-ки дивився, тремтячи від хвилювання, сердешний Ламбер, моє серце закалатало. Я, так би мовити, яскраво уявив себе на його місці, згадавши про нашу юність. Нарешті я перейшов через широке пустельне подвір’я і проник у передпокій замку, нікого не зустрівши. На шум моїх кроків з’явилася літня жінка, якій я й передав листа від пана Лефевра до панни де Вільнуа. Незабаром та сама жінка повернулася і привела мене в залу з низькою стелею, з опущеними шторами, вистелену плитами з білого та чорного мармуру. В глибині тієї зали я невиразно побачив Луї Ламбера.
— Сідайте, пане, — сказав мені ніжний голос, що проникав у саме серце.
Я й не помітив, коли панна де Вільнуа опинилася поруч мене і безшумно підсунула мені стілець, на який я сів не зразу. Було так поночі, що в першу мить панна де Вільнуа і Луї видалися мені двома чорними силуетами, які вирізнялися на тлі сірої сутіні. Я сів, весь під владою почуття, яке мимоволі опановує нас під темними склепіннями церкви. Мої очі, ще засліплені блиском сонця, лише поступово звикали до цієї штучної ночі.
— Цей добродій — твій товариш по колежу, — сказала панна де Вільнуа, звертаючись до Луї.
Він нічого не відповів. Я зміг нарешті його роздивитися, й то було одне з тих видовищ, які навіки закарбовуються в пам’яті. Він стояв, спершись обома ліктями на виступ, утворений дерев’яними панелями і, здавалося, гнувся додолу під вагою схиленої голови. Волосся, довге, як у жінки, спадало на плечі й обрамляло обличчя, надаючи йому схожості з бюстами великих людей доби Людовіка XIV. Обличчя було дуже бліде. За своєю давньою звичкою він машинально й безупинно тер ногу об ногу, і постійне шарудіння від тертя кістки об кістку справляло гнітюче враження. Біля нього лежав на дошці матрац, набитий мохом.