Цей народ нічого не звик робити недбало — ні будинків, ні меблів, ні гребель, ні трудитися на землі, ні бунтувати. Тому він не має суперників у всьому, за що береться. Вміння виробляти мережива та полотно — а це вимагає терплячого вирощування льону і ще терплячішої праці на фабриках — передається тут у спадщину від батька до сина. Якби виникла потреба показати людську постійність у її найчистішій формі, то найсправедливі-ше, думаю, було б узяти для цього портрет доброго нідерландського бургомістра, здатного, як не раз і траплялося, чесно та скромно померти за інтереси свого Ганзейського союзу.
Тиха поезія такого життя проявиться сама собою, як тільки ми почнемо описувати будинок — один з останніх у Дуе будинків, які ще зберігали свій патріархальний вигляд у ті часи, коли починається наша історія.
З усіх міст Північного департаменту Дуе — на жаль! — найшвидше змінюється на сучасний лад; дух оновлення зробив тут найбільші успіхи, а любов до суспільного поступу поширилась як ніде. З кожним днем у Дуе зникають старовинні будівлі й стираються давні звичаї. Паризький тон, моди, манери тут переважають, і незабаром у мешканців Дуе тільки й залишиться від колишнього фламандського життя що доброзичливість і гостинність, іспанська ґречність, голландська пишнота та охайність. Білокамінні особняки прийдуть на зміну будинкам із червоної цегли. Невпорядкована гармонія батавських форм поступиться мінливій витонченості французьких новинок.
Будинок, де відбулися події, описувані в нашій повісті, стоїть майже насередині Паризької вулиці, й ось уже понад двісті років, як у Дуе його знають під назвою «дім Клаасів». Ван-Кла-аси належали колись до найуславленіших ремісничих родин, котрим Нідерланди завдячують комерційною першістю у багатьох виробництвах, яку вони зберігають і досі. Довгий час Кла-аси очолювали в Генті багате цехове братство ткачів, передаючи свою владу від батька до сина. Коли це велике місто збунтувалося проти Карла V, що хотів скасувати його привілеї, найба-гатший із Клаасів брав у повстанні надто активну участь і, передбачаючи катастрофу та будучи змушений розділити долю своїх товаришів, потайки послав під захист Франції свою дружину, дітей та багатства ще до того, як війська імператора обложили Гент. Передчуття синдика ткачів цілком виправдалися. Коли місто здалося на ласку переможця, його, разом із кількома іншими городянами, повісили як заколотника, хоч насправді він був оборонцем незалежності Гента. Смерть Клааса та його товаришів принесла свої плоди. За ці марні страти іспанський монарх поплатився згодом втратою більшості своїх володінь у Нідерландах. Кров мучеників, пролита на землю, — це той засів, урожай від якого пожинають найраніше. Коли над Дуе простер свій залізний скіпетр Філіпп II, що карав заколотників аж до другого покоління, Клаасам пощастило зберегти свої багатства, поріднившись із дуже вельможним родом де Моліна, чия старша гілка, на той час убога, згодом так забагатіла, що змогла викупити графство Ноуро в королівстві Леон, яке доти належало їй тільки за титулом.
На початку XIX століття після багатьох мінливостей долі, опис яких не становить ані найменшого інтересу, представником тієї гілки роду Клаасів, що оселилася в Дуе, був Валтасар Клаас-Моліна, граф де Ноуро, який волів називатися просто Валтасар Клаас. Його предки, котрі приводили в рух тисячу ткацьких верстатів, наскладали величезне багатство, і Валтасар дістав від них у спадок близько п’ятнадцяти тисяч ліврів річного прибутку з маєтків, розташованих в околицях Дуе, і дім на Паризькій вулиці, одна обстава якого була варта цілого багатства. Що ж до земельних володінь у королівстві Леон, то вони стали предметом судової тяганини між Моліна фламандськими і тією гілкою цього роду, що залишилася в Іспанії. Леонські Моліна виграли процес і прийняли титул графів де Ноуро, хоча носити його мали право тільки Клааси. Проте гординя бельгійських городян переважала кастильську дворянську пиху, і після запровадження Цивільного кодексу Валтасар Клаас знехтував лахміття своєї іспанської вельможності заради своєї слави гент-ського громадянина. Патріотичне почуття буває таке сильне в родинах, які змушені жити у вигнанні, що навіть наприкінці XVIII століття Клааси лишилися вірні своїм традиціям, побуту і звичаям. Вони ріднилися тільки з предковічною буржуазією: нареченій треба було мати серед своїх предків не менше як стільки-то і стільки старшин та бургомістрів, щоб Клааси погодилися прийняти її у свою родину. Крім того, щоб увічнити звичаї свого домашнього вогнища, вони брали собі дружин лише в Брюгге або в Генті, у Льєжі або в Голландії. Коло людей, з якими вони підтримували близькі взаємини, з плином років дедалі зменшувалося і на кінець минулого сторіччя обмежувалося сі-мома-вісьмома родинами судейської знаті, чия поведінка, чия тога з великими складками й сувора напівіспанська поважність не заходили в суперечність із їхніми звичаями. Жителі Дуе почували до роду Клаасів майже святобливу пошану, схожу на забобон. Непохитна чесність Клаасів, їхня бездоганна порядність і незмінна добропристойність — усе це перетворило їх на предмет не менш закоренілого марновірства, аніж традиційне свято Геяна, марновірства, яке чудово виражалося в словах «дім Клаасів». Одвічним духом старої Фландрії віяло від цієї оселі, що становила для любителів буржуазної старовини типовий взірець скромних будинків, які в середні віки ставили для себе багаті городяни.