Достеменно: чи можливо, щоб ці мудрагелі могли щось тямити про мудрість, щастя, душевний світ, коли їм і не марилось, що земля — се планета, що і біля Сатурна є місяць, а може, й не один? Люб’язні приятелі! Оці-от молодецькі розуменята, полонені своїми здогадами, мов улесливою блудницею, і начебто шаленіючи з розуму несамовитою гарячкою, позбавлені чатівників своїх, безпутно і безрозсудно прагнуть до погибелі… З такими думками продовжує шлях до старості безмежне мнозтво сердець, заражаючи людей своїми виразками, нахабні порушники заповіту кесаря Августа: «Поспішай повільно!»
…Доки Олександр Македонський розмовляв у домі живописця про споріднену і знайому йому працю, всі зі здивуванням його, слухали; потім він став по-суддівському говорити про живопис, але як тільки художник шепнув йому на вухо, що навіть фарботери почали з нього сміятися, Олександр відразу ж замовк. Розумний чоловік відчув, що йому не було часу ввійти в малярські таємниці, хоч малярам і не достає Олександрового розуму.
Дуже часто той, хто в якусь науку залюблений і встиг уже й славу здобути, надаремно мріє, що вже всі знання віддані йому, як посаг нареченої. Художник, наприклад, про всі ремесла виголошує суддівську сентенцію, не тямлячи, що й однієї науки добре навчитися ледве стане цілого людського життя.
Про жодну науку не судять частіше та відважніше, як про ту, що робить людину щасливою, і це тому, я гадаю, що вона кожному потрібна, як кожному і жити випадає.
Достеменно, говорити і опитувати — гідне похвали, але присвоювати знання — се погано і згубно. Одначе вважають, що кожен легко може все взнати.
Не дивина шлях свій віднайти, але ніхто не хоче шукати, кожен своїм шляхом іде й іншого тягне, — в сім і трудність. Проповідує щастя історик, благовістить хімік, провіщають шлях до благості фізик, логік, граматик, землемір, воїн, відкупник, годинникар, вельможний і низький, багатий і убогий, живий і мертвий… Всі сіли на сідало вчителів; кожен науку сю собі привласнив.
Але чи їхня справа вчити, судити, знати про блаженство?..
Стародавній мудрець Едіп, помираючи, лишив малому синові на спадок історію під назвою «Сфінкс»: «Люб’язний сину, ось тобі найкраща по мені згадка. Прийми невелику сю книгу з правиці моєї; люби її, коли хочеш любити батька свого, — пошануєш мене, шануючи її. Носи її з собою і май у серці своєму лягаючи і встаючи. Вона тобі той же плід принесе, що й мені, тобто блаженний кінець життя. Не будь нахабою і вискочнем, ступай потихеньку, життя — то шлях небезпечний; привчай себе задовольнятися малим, не наслідуй розтратників свого серця для зовнішніх приваб. Вчись збирати розкидані думки свої і повертати їх у середину себе. Щастя твоє в тобі самому: пізнавши себе, пізнаєш усе, а не пізнаєш себе — ходитимеш у темряві і боятимешся там, де страху й не бувало. Пізнати себе вповні, пізнати і здружитися з собою — се невід’ємний світ, справдешнє щастя і досконала мудрість. О, коли б я міг накреслити в серці твоєму пізнання самого себе! Але се світло починає сяяти в пізні літа, коли хто щасливий… Будь добрий до всіх. Не образиш і ворога свого, коли хоч трохи спроможешся себе пізнати… Звичайно, пізнаєш самого себе, коли вникатимеш міцно всередину себе, — міцно-міцно… Лише це врятує тебе від щелеп лютого ката».
Він багато говорив, та хлопчик нічого не міг зрозуміти. Зросивши батькову руку слізьми і приймаючи книгу, притискав її, мов батька, до свого серця; а батько, радіючи як синовому завзяттю, так і тому, що він розлучається з тілом своїм, заснув навіки із виразом радості на смертному лиці. Добрий син, часто читаючи сю малу книжечку, майже напам’ять її знав. Написано в ній було, що найлютіша і найстрашніша потвора, на ім’я Сфінкс, коли ще був живий його батько, всіх, хто стрічався їх, без огляду катувала і вбивала. Лице Сфінкс мав дівоче, а все інше — лев’яче. А вбивав за те, що ніхто не міг розв’язати задачу чи загадку, що заховувала поняття про людину. Хто б не трапився йому, загадка була одна: «Зранку — чотириногий; в полудень — двоногий, ввечері триногий; скажи мені, що за звір?». Вкінці було написано, що Едіп розгадав сю загадку, потвора щезла, і засяяли у днях його радість і злагода. Розповідь сю тримав син мудреця у своїм серці.
Подорослішав він, пристрасті його посилились, а світські приятелі допомогли йому розбеститися. «Сфінксе — яка дурість, — казали йому, порожня байка! Забобон!…» Та й сам він мав уже не дитячий розум, знав, що сих звірів ані в Америці, ані в Африці самій, ні на Японських островах природа не творить, а в Європі їх і не бувало. Жодна історія про них не згадувала; все вже він добре розумів, аби бути прозорливим кажаном. Кажану — гострий зір уночі потрібен, а неробі у злі. Розгульне життя зовсім позбавило його сердечних утіх. І тоді перший засів безглуздої історії про потвору зогнив у серці його, як гниє старе пшеничне зерно, поховане на ниві.