Отже, Едвард Батлер, людина розумна і досвідчена, стоячи на сходах свого будинку, тримав в огрубілій жилавій руці клаптик дешевого паперу з написаним на ньому страшним звинуваченням проти його дочки. Він подумки уявив її перед собою ще зовсім маленькою (Ейлін була його старшою донькою). Як дбав він про неї всі ці роки! Вона була чарівною дитиною; її золотава голівка так ніжно тулилася до його грудей! Його жорсткі, грубі пальці тисячі разів пестили її ніжні щічки! А тепер Ейлін — уже двадцять три, і вона красуня, жвава і норовлива. Похмурі, безглузді, важкі думки обсіли голову Батлера, він не знав, як подивитися на все це, на що зважитися, як діяти. Зрештою невідомо, хто тут правий і хто винен, подумки вирішив він. Ох, Ейлін, Ейлін! Його Ейлін… Якщо дружина дізнається про все це, її бідолашне серце не витримає. Ні, вона нічого не повинна знати, нічого! А може, їй все-таки сказати?
Батьківське серце! Любов у цьому світі ходить плутаними, неходженими стежками. Любов матері всесильна, первинна, егоїстична і в той же час — безкорислива. Вона ні від чого не залежить. Любов чоловіка до дружини або коханця до коханки — це солодкі узи одностайності і взаємності, змагання в турботі і ніжності. Любов батька до сина або дочки — коли ця любов існує — полягає в тому, щоб віддавати щедро, без міри, нічого натомість не вимагаючи. Це благословення і напуття мандрівникові, безпека якого вам дорожча за все. Це ретельно зважене співвідношення слабкості й сили, що змушує засмучуватися через невдачі улюбленця і відчувати гордість за його успіхи. Таке почуття великодушне і піднесене, воно ні про що не просить і прагне тільки віддавати — розумно і щедро. «Аби мій син процвітав… Аби моя дочка була щаслива!» Хто не чув цих слів, хто не замислювався над цими виявами батьківської мудрості і любові?
Дорогою до центру міста Батлер з усією швидкістю, доступною його проникливому, але повільному і до певної міри примітивному розуму, перебирав усі можливі наслідки цього раптового, сумного і тривожного відкриття. Хіба Ковпервудові не досить своєї дружини? Навіщо йому знадобилося проникнути в його, Батлерів, будинок і там почати цей негідний, таємний зв’язок? Яка в цій ситуації провина Ейлін? Вона аж ніяк не дурна і мала б усвідомлювати власні вчинки. Окрім того, вона добра католичка — принаймні за вихованням. Усі ці роки вона ходила до сповіді і причащалася. Щоправда, останнім часом Батлер став помічати, що вона не надто охоче відвідує церкву і часом знаходить привід, щоб у неділю залишитися вдома (але ж, зазвичай, вона все ж їздить туди). А тепер, тепер... Тут думки Батлера заходили в глухий кут, він знову повертався до найголовнішого, і все починалося спочатку.
Він повільно піднявся сходами до своєї контори, сів за стіл і знову став думати, думати… Вибило десяту годину, потім одинадцяту. Син кілька разів звертався до нього з діловими питаннями, але переконавшись, що батько в похмурому настрої, дав йому спокій. Ужу була дванадцята, потім перша, а Батлер, як і раніше, сидів і думав.
Аж тут йому раптом доповіли про Ковпервуда.
Не заставши Батлера в будинку і не знайшовши там Ейлін, Ковпервуд поспішив до нього в контору. У тій самій будівлі знаходилося управління декількох ліній кінних залізниць, найбільшим акціонером яких він був. Контора, як зазвичай, була розгороджена на приміщення для бухгалтерів і рахівників, дорожніх доглядачів, касира і так далі.
Батлери — батько з сином — займали в глибині контори маленькі, але зі смаком обставлені кабінети; там чинилися всі найважливіші справи.
Дорогою Ковпервуда (у зв’язку з дивним передчуттям, що так часто виникає у людини перед лихом) невідступно переслідувала думка про Ейлін. Він думав про незвичайні узи, що пов’язували його з нею, і про те, що зараз він поспішає за допомогою до її батька! Важке відчуття охопило його, коли він піднімався сходами (але він, звісно, не надав цьому значення). З першого ж погляду на Батлера йому стало зрозуміло, що сталося щось украй погане. Батлер, не вітаючи його, як зазвичай, дивився спідлоба, і на обличчі його була написана така суворість, якої Ковпервуд у нього ніколи раніше не бачив. Він відразу зрозумів, що справа тут не лише в небажанні Батлера надати йому допомогу, та й не в його внеску. Що ж трапилося? Ейлін? Мабуть, так. Хтось виказав їх. Напевне, їх бачили разом. Ну то й що з того? Це ще нічого не доводить. Він ані словом не викаже себе. Але внесок Батлер, безсумнівно, зажадає назад. Що ж стосується додаткової позики — то й так зрозуміло, що на цьому треба поставити хрест.
— Я зайшов дізнатися, що ви надумали щодо вашого внеску, містере Батлер, — прямо і, як зазвичай, невимушено вимовив Ковпервуд.