Ані з його поведінки, ані з виразу обличчя не можна було припустити, що він щось помітив.
Батлер — вони були самі в кабінеті — дивився йому просто в очі з-під кошлатих брів.
— Мені потрібні мої гроші, — уривчасто і похмуро сповістив він.
Побачивши цього незворушного лицеміра, який заплямував честь його Ейлін, у грудях Батлера спалахнула лють, якої він уже давно не відчував. Старий пронизливо вп’явся очима в свого відвідувача.
— Судячи з того, як розгорнулися події, я очікував, що ви вимагатимете свої гроші, — спокійно, без тремтіння в голосі відповів Ковпервуд. — Все розвалюється, наскільки я розумію.
— Так, усе руйнується і, гадаю, не скоро налагодиться. Гроші знадобляться мені негайно. Я не можу чекати.
— Гаразд, — сказав Ковпервуд, чітко розуміючи всю хисткість свого становища.
Старий був готовий вибухнути. Присутність Ковпервуда неабияк дратувала, більше того — ображала його.
Ковпервуд уже не сумнівався, що вся справа — в Ейлін, що Батлер знає щось або принаймні підозрює. Треба зробити вигляд, ніби справи змушують його квапитись, і покласти край цій розмові.
— Дуже шкода, — сказав він. — Я сподівався на відстрочку, але нічого не вдієш. Вам приготують гроші. Я негайно надішлю їх.
Він повернувся і швидко пішов до дверей.
Батлер підвівся. Він гадав, що все буде по-іншому. Він збирався приперти цього негідника Ковпервуда до стіни, навіть дати йому ляпаса. Він гарячково обдумував сказати щось таке, що спровокувало б Ковпервуда на різкість, а тоді кинути йому обвинувачення просто в обличчя. Але той уже пішов, зберігаючи свій звичайний незворушно-врівноважений вигляд.
Старий неабияк розхвилювався, він був розлючений і роздратований. Відчинивши двері, що з’єднували його кабінет із сусідньою кімнатою, він покликав:
— Оуене!
— Що, батьку?
— Пошли кого-небудь у контору Ковпервуда за грішми.
— То ти все-таки вирішив забрати свій вклад?
— Так.
Оуен був спантеличений гнівом старого. «Що б це могло означати?» — запитував він себе, і вирішив, що у батька виникла якась суперечка з Ковпервудом. Він повернувся до свого столу, написав вимогу і покликав клерка. Батлер підійшов до вікна і став дивитися на вулицю. Він був засмучений, озлоблений, розлючений.
— Мерзотник! — несподівано для самого себе прохрипів він. — Я йому й долара не залишу, до нитки обберу! Ще й до в’язниці запроторю! Я його знищу! Він і оком не змигне!
Він стиснув свої величезні кулаки і зціпив зуби.
— Я з ним розправлюся! Я йому покажу! Негідник! Підла тварюка!
Ніколи в житті не відчував він такої люті, такого бажання нещадно мстити.
Він ходив по кабінету, обмірковуючи, що робити. Допитати Ейлін — ось із чого треба почати. Ясно, вона буде все заперечувати. Але якщо він побачить по її обличчю, що його підозри небезпідставні, він розправиться з Ковпервудом! Досить уже цієї історії з міським скарбником. Щоправда, формально Ковпервуд не несе кримінальної відповідальності. Але він, Батлер, зуміє повернути все так, що цьому пройдисвіту буде гаплик.
Дійшовши такого рішення, Батлер наказав клерку передати Оуену, що він скоро повернеться. Затим вийшов, сів на конку і поїхав додому. У дверях він зіштовхнувся зі своєю старшою дочкою, яка саме кудись збиралася йти. На ній був костюм з червоного оксамиту з вузькою золотою облямівкою і ефектний червоний, із золотом капелюх. Її ноги були взуті в черевички з помаранчевої шкіри, а руки облягали довгі замшеві рукавички блідо-лілового кольору. У вухах Ейлін красувалися довгі сережки з темного бурштину — бурштин був її новим захопленням. Побачивши вродливу дочку, старий ірландець зрозумів чіткіше, ніж будь-коли, що виростив пташку з рідкісним оперенням.
— Куди це ти зібралася, Ейлін? — запитав він, безуспішно намагаючись приховати страх, горе і злість, що кипіли в ньому.
— До бібліотеки, — спокійно відповіла вона, але тієї ж миті відчула, що з батьком коїться щось недобре. Його обличчя було якесь обважніле, сірувато-бліде. Він здавався похмурим і втомленим.
— Зайди-но на хвилинку до мого кабінету, — сказав Батлер. — Я маю з тобою поговорити.
Ейлін підкорилася зі змішаним почуттям цікавості й подиву. Як дивно, що батькові раптом знадобилося говорити з нею в кабінеті, та ще й тоді, коли вона зібралася йти! Його тон і вигляд не залишали сумніву, що після цього незвичайного запрошення буде неприємна розмова. Як і будь-яка людина, яка порушила свого часу правила моралі, Ейлін раз у раз спадали на думку згубні наслідки можливого викриття. Вона неодноразово замислювалася над тим, як поставиться сім’я до її вчинку, але чітко нічого не могла уявити. Батько — людина дуже рішуча. Щоправда, вона жодного разу не бачила, щоб він холодно або жорстоко поставився до будь-якого з членів своєї сім’ї, а тим більше — до неї! Він завжди так любив її, що, здавалося, ніщо і ніколи не відштовхне його від дочки. Але хтозна…