Батлер ішов попереду, повільно ступаючи сходами. Ейлін піднімалася услід; вона встигла кинути швидкий погляд на своє відображення в дзеркалі на стіні і тепер подумала, яка вона все-таки гарна і що на неї зараз чекає. Чого хоче від неї батько? Уявивши, про що може зайти мова, кров на мить відступила від її обличчя.
Батлер увійшов у свій задушливий кабінет і опустився у величезне шкіряне крісло, що контрастувало з рештою меблів і пасувало тільки до письмового столу. Перед цим столом, проти вікна, стояло крісло для відвідувачів; у нього Батлер садовив тих, чиї обличчя йому хотілося роздивитися краще. Коли Ейлін увійшла, він рукою вказав на це крісло, що теж здалося їй зловісною ознакою.
— Сідай сюди!
Ейлін сіла, все ще не розуміючи, до чого він хилить. Вона чітко пам’ятала обіцянку, яку дала Ковпервуду: заперечувати все будь-що. Якщо батько має намір допитувати її, в нього нічого не вийде. Її обов’язок перед Френком — все заперечувати. Гарне обличчя Ейлін стало жорстким і напруженим. Два ряди дрібних білих зубів міцно стиснулися, і Батлер зрозумів, що вона насторожилася, чекаючи нападу. У цьому він побачив підтвердження її провини і сповнився ще більшої скорботи, сорому, гніву і усвідомлення свого нещастя. Він попорпався в лівій кишені сюртука, витягнув звідти фатального листа, такого непоказного на вигляд. Його товсті пальці тремтіли, коли він виймав аркуш із конверта. Ейлін не зводила очей з його обличчя і рук, ще не здогадуючись, що він хоче показати їй. Нарешті Батлер простягнув дочці папірець, який здавався крихітним у його великій руці, і буркнув:
— Читай!
Ейлін взяла і на секунду відчула полегшення — принаймні можна опустити очі. Але це почуття миттєво зникло: адже зараз їй знову доведеться дивитися батькові прямо у вічі.
«Шановний пане! Повідомляю, що ваша дочка Ейлін плутається з людиною, з якою їй негоже мати справу, — з таким собі Френком Ковпервудом, ділком. Якщо не вірите, поспостерігайте за будинком номер 931 на Десятій вулиці. Тоді ви переконаєтеся на власні очі».
Всупереч її волі, обличчя Ейлін побіліло, але кров негайно кинулась до нього бурхливою, гарячою хвилею.
— Це брехня! — вигукнула вона, піднімаючи очі на батька. — Хто сміє писати про мене таку гидоту? Яка нахабність! Хто цей негідник?
Старий Батлер пильно дивився на дочку. Її бравада не обдурила його. Якби Ейлін і справді була ні в чому не винна, вона, зважаючи на її характер, схопилася б обурена, розгнівана. А зараз вона поквапилася напнути маску зарозумілості. Крізь її палкий протест він читав правду, що свідчила проти неї.
— А звідки ти знаєш, доню, що я не звелів поспостерігати за цим будинком? — глузливо спитав він. — Звідки ти знаєш, що ніхто не бачив, як ти входила туди?
Лише урочиста обіцянка, яку Ейлін дала коханому, врятувала її від цієї пастки. Вона зблідла, але перед її очима одразу виникло обличчя Френка, який суворо запитував її, що вона скаже, якщо таємниця їхня буде розкрита.
— Це брехня! — тремтячим голосом знову вигукнула вона. — Я ніколи не бувала в будинку під таким номером, і ніхто не бачив, як я входила туди! Як ти можеш підозрювати мене в цьому, батьку?
Незважаючи на сумніви, що охоплювали його й були дивно змішані з почуттям непохитної впевненості у винуватості Ейлін, Батлер не міг не замилуватися її сміливістю: який у неї зухвалий вигляд, із якою рішучістю вона бреше, щоб захистити себе і… отого! Її краса при цьому дуже їй прислуговувалась і підносила її в очах батька. Зрештою, що можна вдіяти з такою жінкою! Адже вона вже не десятирічна дівчинка, якою він подумки продовжував її бачити.
— Тобі не слід було б говорити мені неправду, Ейлін, — сказав він. — Це недобре. Релігія забороняє брехню. Хто писав би такі речі, якби це було не так?
— Але це не так! — наполягала Ейлін, прикидаючись розгніваною і обуреною. — І я вважаю, що ти не маєш права ображати мене такими підозрами! Я не була в цьому будинку і не плутаюся з містером Ковпервудом! Господи! Адже я ледь знайома з ним і лише зрідка бачу його в оточенні інших.
Батлер похмуро похитав головою.
— Це великий удар для мене, доню! Дуже великий, — повторив він. — Я готовий повірити у твої слова. Але не можу не думати про те, як гірко, коли ти зараз брешеш. Я нікому не доручав стежити за цим будинком. Лист прийшов лише сьогодні вранці. І те, що в ньому сказано, очевидно, неправда. Сподіваюся, що так. Але зараз ми не будемо більше говорити про це. Якщо ж у ньому є хоч частка істини, і ти не зайшла надто далеко і ще можеш врятувати свою душу, я прошу тебе подумати про твою матір, сестру, братів, і бути розумницею. Згадай про церкву, яка тебе виховала, про ім’я, честь якого ти повинна підтримувати. Зрозумій — якщо ти зробила щось негідне і люди дізнаються про це, то, яка б велика не була Філадельфія — нам у ній місця не буде. Твоїм братам потрібно потурбуватися про своє добре ім’я, вони працюють у цьому місті. Ти і Нора коли-небудь захочете вийти заміж. Як ти будеш дивитися людям у вічі, як ти будеш жити, якщо те, що написано тут, — правда, і ця правда вийде назовні?