27
Уперше в житті Ковпервуд зустрівся з таким явищем, як уражене батьківське почуття. Не знаючи напевне, що саме викликало в Батлера таку лють, він все ж здогадувався, що справа в Ейлін. Ковпервуд і сам був батьком. Своїм сином, Френком-молодшим, він не особливо захоплювався. Але тендітна маленька Ліліан зі світлою голівкою, ніби оточеною німбом, завжди викликала в ньому зливу ніжності. Вона виросте чарівною, думав він, і мріяв зміцнити її становище в житті. Він любив пестити її, шепотів, що у неї «очки-намистинки», «не ніжки, а котячі лапки», і ручки, як у лялечки — такі вони були крихітні. Дівчинка обожнювала батька, постійно шукала його, де б він не був — у бібліотеці, у вітальні, в кабінеті або за обіднім столом, і сипала свої нескінченні запитання.
Ставлення до власної дочки дозволяло йому уявити й ті почуття, які викликала в Батлері поведінка Ейлін. Він запитував себе: що відчував би сам, якби йшлося про його крихітку Ліліан? Але йому не уявлялося, що він мучив би її через таку придибенцію, якби вона була такого ж віку, як Ейлін. Адже діти рано чи пізно вивільняються з-під батьківської опіки, і отож завжди важко керувати ними, якщо вони за своєю вдачею норовливі й не бажають, аби ними керували.
Ковпервуд похмуро посміхнувся, подумавши, скільки бід на нього посипалося. Чиказька пожежа, несвоєчасний від’їзд Стінера, повна байдужість Батлера, Молленгауера і Сімпсона до долі Стінера і до його власної. А тепер ще й, схоже, викрито його зв’язок з Ейлін. Він не був упевнений, що їхня таємниця розкрита, але інтуїція підказувала йому, що це так. Як триматиметься Ейлін, як виправдовуватиметься, якщо батько раптом почне схиляти її до відповідальності, — ось що зараз передовсім турбувало Ковпервуда. Якби-то як-небудь зв’язатися з нею! Але якщо доводиться повертати Батлеру його внесок і погашати інші позики, які теж не сьогодні-завтра будуть затребувані — то не можна втрачати й хвилини. Треба або платити, або відразу ж оголосити себе неспроможним. Лють Батлера, Ейлін, небезпека, яка загрожувала йому самому, — все це тимчасово відійшло на задній план. Його розум цілком зосередився на одній думці — як врятувати свої фінанси.
Він поквапився побачити Джорджа Вотермена, свого шурина Девіда Віггіна, що став заможною людиною, Джозефа Зіммермана, великого торговця мануфактурою, з яким йому в минулому доводилося мати справи, колишнього суддю Кітчена — багату людину і крупного підприємця, скарбника штату Пенсильванія Фредеріка Ван-Ностренда, зацікавленого в акціях кінних залізниць, і багатьох інших. З усіх, до кого він звертався за допомогою, один дійсно не в змозі був йому допомогти, інший боявся, третій пожадливо мізкував, як побільше з нього здерти, четвертий був недостатньо рішучий і вимагав надто багато часу на роздуми. Усі здогадувалися про справжній стан його справ, усім потрібен був час подумати, а саме часу у нього й не було. Суддя Кітчен все ж погодився позичити йому тридцять тисяч доларів — мізерну суму! Джозеф Зіммерман не захотів ризикнути більше, аніж двадцятьма п’ятьма тисячами. Ковпервуд переконався, що загалом йому вдасться зібрати сімдесят п’ять тисяч доларів, заклавши для цього акцій на вдвічі більшу суму. Але це була сміховинна цифра! Він знову взявся підраховувати з точністю до одного долара, і дійшов висновку, що, окрім всієї його готівки, йому потрібно дістати щонайменше двісті п’ятдесят тисяч. В іншому разі він змушений буде закрити контору. Завтра о другій годині все з’ясується. Якщо він не зможе викрутитися, то в десятках гросбухів Філадельфії поруч з його ім’ям з’явиться позначка: «банкрут».
Отакий фінал для людини, яка ще зовсім недавно так високо залітала в своїх сподіваннях! Спершу він має погасити стотисячну позику Джирардського національного банку. Це був найбільший у Філадельфії банк і, зберігши прихильність його керівників своєчасною сплатою боргу, Френк міг і надалі, що б не трапилося, розраховувати на їхню прихильність. Зараз він ще навіть не уявляв собі, звідки дістане гроші. Однак, після нетривалих роздумів, вирішив того ж вечора передати судді Кітчену і Зіммерману акції, під які ті погодилися виплатити йому позику, і взяти у них чеки або готівку. Потім він умовить Стінера видати йому чек на шістдесят тисяч доларів — вартість куплених ним уранці на біржі сертифікатів міської позики. З них він візьме двадцять п’ять тисяч, яких бракує для сплати банку. І тоді в його розпорядженні залишиться ще тридцять п’ять тисяч.
Єдине слабке місце такого плану полягало у тому, що він був побудований на подальшому заплутуванні історії з сертифікатами. Придбавши їх ще вранці, Ковпервуд не тільки не здав їх, як годилося, в амортизаційний фонд (вони були доставлені до нього в контору о пів на другу), але відразу ж заклав для того, щоб погасити черговий борг. Це був ризикований крок, якщо взяти до уваги, що Ковпервуд перебував під загрозою банкрутства і не був упевнений, що зуміє вчасно викупити сертифікати.