Але, з іншого боку, розмірковував Ковпервуд, існує ж угода між ним і міським скарбником (звісно, незаконна), завдяки якій така комбінація може зійти за цілком пристойну і формально виправдану навіть у разі його банкрутства, адже він не зобов’язаний балансувати свої угоди до кінця місяця. Якщо він прогорить, і в амортизаційному фонді не виявиться цих облігацій, він може сказати, що зазвичай здавав облігації пізніше і тому просто забув про них. Таким чином, якщо він візьме чек на сплату за ці ще не здані облігації, то, власне кажучи (залишаючи осторонь закон і етику), його вчинок буде назагал цілком обґрунтований. Щоправда, місто втратить ще шістдесят тисяч доларів. Але яке це має значення, якщо казначейству все одно загрожує дефіцит у п’ятсот тисяч? Отже, буде п’ятсот шістдесят. Звична обережність Ковпервуда перетиналася тут із необхідністю, і тому він вирішив зачекати з цим чеком, аж поки Стінер остаточно не відмовить йому у видачі трьохсот тисяч (в цьому разі він матиме право вимагати чек). Найімовірніше, Стінер навіть не запитає, чи здані облігації в амортизаційний фонд, а якщо запитає — доведеться збрехати, от і все!
Ковпервуд знову скочив у екіпаж і помчав у контору: там, як він і гадав, його вже чекала письмова вимога Батлера. Він негайно виписав чек на ті сто тисяч доларів, якими люблячий батько кредитував його в своєму банку, і надіслав Батлеру. За цей час прийшов лист ще й від Альберта Стаєрса, секретаря Стінера, з попередженням більше не купувати і не продавати облігації міської позики — адже до особливого розпорядження ці угоди не будуть братися до уваги. Ковпервуд відразу зрозумів, звідки вітер дме. Стінер радився з Батлером або Молленгауером, які поквапилися застерегти і залякати його. Незважаючи на це, Ковпервуд вирушив до міського казначейства.
Після зустрічі з Ковпервудом у Стінера знову була розмова зі Сенгстеком, Стробіком та іншими особами, підісланими до нього для того, аби як слід його налякати. В результаті цієї розмови скарбник почав опиратися планам Ковпервуда. Стробік і сам був дуже стривожений. Він, Вайкрофт і Хармон теж користувалися коштами міського казначейства — щоправда, в значно менших розмірах, бо їм був непритаманний фінансовий розмах Ковпервуда, — і тепер вони мали покрити борг до того, як зчиниться буря. Якщо Ковпервуд збанкрутує, і у Стінера виявиться дефіцит, не виключено, що проведуть перевірку всього бюджету, а тоді випливуть на світ і їхні махінації. Щоб не бути звинуваченими в посадовому злочині, необхідно так чи інак повернути гроші.
— Ідіть до Молленгауера, — порадив Стінерові Стробік згодом після того, як Ковпервуд пішов, — і розкажіть йому про все. Він підтримував вашу кандидатуру і влаштував вас на посаду скарбника. Розкажіть йому, в якому ви становищі, і запитайте, що робити. Він знайде вихід. Запропонуйте йому ваші акції в обмін на допомогу. Вам доведеться на це піти. Нічого іншого просто не залишається. А отому спритнику Ковпервуду, чорт забирай, не давайте більше жодного долара! Пам’ятайте: це він штовхнув вас у прірву, з якої ви не знаєте, як вибратися! Зрештою, якщо Молленгауер відмовиться вам допомогти, нехай хоч змусить Ковпервуда повернути гроші в казну. Молленгауер зуміє вплинути на нього.
Стробік навів ще безліч доказів, і коли він пішов, Стінер щодуху кинувся до Молленгауера. Він був такий переляканий, що задихався і готовий був впасти на коліна перед цим американським німцем, знаним фінансистом і політиком. Якби ж то містер Молленгауер погодився йому допомогти… Тоді є надія виплутатися з цієї історії і не потрапити до в’язниці…
— О Господи! Божечку! — шепотів він, поспішаючи до Молленгауера. — Що мені робити?
Позиція, зайнята Генрі Молленгауером, жорстким політиком і ділком, який пройшов сувору школу, була така, яку зайняв би будь-який капіталіст за цих складних обставин.
Перебираючи в пам’яті те, що сказав йому Батлер, Молленгауер насамперед прикинув, які вигоди він може отримати з цієї ситуації. Потрібно (якщо, звісно, це можна зробити, не скомпрометувавши себе) заволодіти акціями кінних залізниць, що перебувають у володінні Стінера. Ці акції неважко перевести через біржових маклерів на ім’я якоїсь підставної особи, а потім уже на нього, Молленгауера. Для цього доведеться добряче натиснути на скарбника, коли той прийде сьогодні до нього. Що ж стосується недостачі в п’ятсот тисяч доларів у касі казначейства, то Молленгауер ще не уявляв собі, що тут можна вдіяти. Найімовірніше, Ковпервуд не зможе покрити свою заборгованість. Що ж, місто в такому разі зазнає збитків, але скандал необхідно зам’яти до закінчення виборів. Якщо інші лідери партії не виявлять великодушності (як і припускав Молленгауер), то Стінеру, безумовно, не оминути викриття, арешту, суду, конфіскації майна і, можливо, навіть в’язниці. Щоправда, коли хвиля громадського обурення дещо спаде, можна буде добитися від губернатора пом’якшення вироку. Чи була тут очевидною злочинна співучасть Ковпервуда — це Молленгауера не цікавило. Сто проти одного, що ні. Цей чоловік досить хитрий і обережний. Утім, якщо випаде можливість вигородити скарбника, зваливши провину на Ковпервуда і таким чином усунути пляму з репутації партії, Молленгауер, звісно ж, не буде заперечувати. Але спочатку потрібно детальніше дізнатися про історію взаємин цього біржовика зі Стінером і заодно прибрати до рук все, чим той встиг поживитися на посаді скарбника.