Увійшовши до Молленгауера, Стінер геть виснажився і просто впав у крісло. Його мозок відмовлявся працювати, нерви здали, страх остаточно оволодів ним.
— Що скажете, містере Стінер? — холодно запитав Молленгауер, удаючи, ніби не знає, що привело до нього скарбника.
— Я прийшов поговорити про позики, що я їх надав містеру Ковпервуду.
— А в чому, власне, річ?
— Він винен мені, а точніше міському казначейству, п’ятсот тисяч доларів. Наскільки мені відомо, йому загрожує банкрутство, і в такому разі він не зможе повернути ці гроші.
— Хто вам сказав, що йому загрожує банкрутство?
— Містер Сенгстек. А згодом містер Ковпервуд і сам заїжджав до мене. Він пояснив, що для уникнення краху йому необхідно дістати ще грошей. І просив у мене додатково триста тисяч доларів. Запевняв, що ця сума потрібна йому будь-що.
— Оце так! — вигукнув Молленгауер, розігруючи щире здивування. — Але ви, гадаю, не погодилися? У вас і без того вистачить неприємностей. Якщо він захоче дізнатися, чому ви йому відмовляєте, спрямуйте його до мене. І не давайте йому більше жодного долара. В іншому разі, якщо справа дійде до суду — вас не пощадять. Я й так не знаю, що можна для вас зробити. Але якщо ви не будете більше позичати йому грошей, ми, можливо, що-небудь придумаємо. Не обіцяю напевне, але спробуємо. Тільки дивіться: щоб жоден долар з казначейства більше не пішов на продовження цієї темної справи. Вона й так має досить непривабливий вигляд.
Молленгауер втупив у Стінера застережливий погляд. Той, змучений і розбитий, вловивши в словах свого покровителя слабкий натяк на милосердя, зісковзнув із крісла і впав перед ним на коліна, заламуючи руки, неначе перед розп’яттям.
— О, містере Молленгауер! — лепетав він, задихаючись і схлипуючи. — Повірте, я не замислював нічого поганого! Стробік і Вайкрофт запевняли мене, що це цілком законно. Ви ж самі направили мене до Ковпервуда. Я робив тільки те, що робили інші, — так принаймні мені здавалося. Містер Боуд, мій попередник, чинив так само: він вів ці справи через фірму «Тай і Ко». У мене ж дружина і четверо дітей, містере Молленгауер! Моєму молодшому тільки сім років. Подумайте тільки, містере Молленгауер! Що означатиме для них мій арешт! Я не хочу до в’язниці! Я не думав, що порушую закон, слово честі, не думав! Я віддам усе, що в мене є. Візьміть мої акції, будинки, земельні ділянки — все, геть усе, тільки виручіть мене із біди! Не дайте їм посадити мене за ґрати.
Товсті побілілі губи скарбника судомно тремтіли, рясні сльози котилися по його обличчю, яке щойно було блідим, а тепер стало багряним. Видовище жалюгідне, але, на жаль, не таке вже й рідкісне, коли зазирнути за лаштунки життя титанів фінансового і політичного світу…
Молленгауер дивився на нього холодно й відсторонено. Він часто бачив слабких людей, не більш безчесних, ніж він сам, але позбавлених його розуму і мужності, і вони так само благали його — необов’язково на колінах, але все одно це були люди зі зламаною волею і духом. Життя, в уявленні цієї людини з багатим і складним життєвим досвідом, було безнадійно заплутаним клубком. Що ж робити з так званою мораллю і моральними заповідями? Цей Стінер вважає себе безчесною людиною, а його, Молленгауера, чесним. Ось він і кається перед ним у своїх злочинах, благає, звертаючись до нього, наче до праведника чи святого. А тим часом Молленгауер знає, що сам він такий же безчесний, але хитріший, більш далекоглядний і розважливий. Річ не в тім, що Стінер аморальний, а в тім, що боязкий і дурний. У цьому його головна провина. Є люди, які гадають, що існує певний таємничий кодекс прав, певний ідеал людської поведінки. Але він відірваний і нескінченно далекий від практичного життя. Скажімо, він, Молленгауер, ніколи не бачив, щоб ці закони втілювалися в життя, а якби це трапилося, це призвело б лише до фінансового (не морального, цього він би не стверджував) краху. Люди, які чіплялися за цей безглуздий ідеал, ніколи не були видатними діячами в будь-якій практичній сфері. Вони завжди залишалися жебраками, жалюгідними, безталанними мрійниками. Як би йому не хотілося, він не міг би Стінерові все це розтлумачити, та й не хотів щось йому пояснювати. Шкода, звісно, діточок Стінера, шкода його дружину! Їй, певно, теж довелося чимало попрацювати в житті, як, утім, і її чоловікові, щоб пробити собі дорогу і принаймні чогось досягти. І раптом — оце несподіване лихо, ця чиказька пожежа, яка звела нанівець всі їхні старання! Дивний збіг обставин… Коли щось і змушувало Молленгауера сумніватися в існуванні милосердного і всемогутнього провидіння, то саме такі фінансові або громадські події, що обрушуються, як грім серед ясного неба, і приносять загибель і розорення безлічі людей.