Ковпервуд мав на увазі звичай, що широко практикувався: депонувати частину міських коштів (наприклад, амортизаційний фонд) при дуже низьких відсотках або зовсім безоплатно у банки, із якими були пов’язані Молленгауер, Батлер і Сімпсон. Це вважалося їх «законним» прибутком.
— Не відмовляйтеся від останніх шансів на порятунок, Джордже! Не складайте зброї! За кілька років у вас будуть мільйони, і тоді ви до кінця життя зможете сидіти склавши руки. Вам залишиться один клопіт — зберігати те, що у вас є.
Ручаюся, якщо ви мене не підтримаєте — вони відречуться від вас тієї ж миті, як я стану банкрутом, спокійнесенько дозволивши вам сісти у в’язницю. Хто внесе за вас у міське казначейство півмільйона доларів, Джордже? Де в такі скрутні часи роздобуде їх Молленгауер, Батлер, чи будь-хто інший? Зараз це неможливо. Та вони й не збираються цього робити! Коли мені прийде кінець, пропали й ви. Але запам’ятайте: у кримінальному провадженні будете фігурувати ви, а не я. Мені, Джордже, вони нічого не зможуть зробити. Я просто маклер. Я не кликав вас. Ви прийшли до мене з доброї волі. Якщо ви мені не допоможете — вам гаплик, і ви підете просто до в’язниці — за це я ручаюсь. Чому ви не захищаєтеся, Джордже? Чому не хочете відстояти себе? У вас же дружина і діти, про яких ви зобов’язані подумати. Що може змінитися від того, що ви позичите мені ще триста тисяч? Якщо вас притягнуть до відповідальності — це нічого не змінить. А головне — якщо ви позичите мені ці гроші, ні про який суд уже не буде й мови. Тоді мені не загрожує банкрутство. Через тиждень, через десять днів — буря вщухне, і ми знову будемо багаті. Заради Бога, Джордже, не розкисайте! Зберіться з духом і дійте розумно.
Він замовк, але обличчя Стінера від відчаю стало схожим на розпливчастий холодець.
— Не можу, Френку… — безтямно твердив він. — Кажу вам — не можу… Вони зі мною розправляться вмент. Вони мене зі світу зженуть. Ви не знаєте цих людей!
У ганебній слабкості Стінера Ковпервуд прочитав свій вирок. Що можна зробити з таким слимаком? Як вселити в нього бадьорість? Ні, це безнадійно… З жестом, що виражав огиду, горду байдужість і відмову від усіх подальших умовлянь, він попрямував до виходу. Але в дверях на мить зупинився.
— Джордже… — сказав він. — Мені дуже шкода, від щирого серця шкода вас, а не себе. Я так чи інак виплутаюсь. Я буду багатим. Але ви, Джордже, робите найбільшу в своєму житті помилку. Ви станете жебраком, каторжником і, окрім себе, вам не буде кого звинувачувати. Уся ця біржова кон’юнктура спричинена пожежею. Мої справи, якщо не брати до уваги падіння цінностей на біржі внаслідок паніки, цілком у порядку. А ви сидите тут при грошах і дозволяєте залякувати себе зграї інтриганів і здирників, які мають право вплутуватись у ваші і мої справи не більше, ніж перший стрічний. Вони цікавляться вами лише тому, що сподіваються вас обібрати. Зрозумійте: вони утримують вас від єдиного кроку, який ще міг би вас врятувати! Через якісь нещасні триста тисяч, які я за три або чотири тижні повернув би вам у п’ятикратному розмірі, ви готові приректи мене на банкрутство, а себе — на каторгу. Я відмовляюся розуміти вас, Джордже! Ви — божевільний! Ви до самої смерті будете жалкувати через це рішення.
Він зачекав декілька секунд (раптом його слова в останню мить справлять якийсь вплив?), але переконавшись, що Стінер, як і раніше, глухий до всіх аргументів, скорботно похитав головою і вийшов.
Уперше за все своє життя Ковпервуд на мить відчув страшенну втому, більше того — відчай. Він завжди глузливо ставився до грецьких міфів про людей, переслідуваних злими фуріями. А тепер лиха доля немов і справді накинулась на нього. Дуже схоже на те. Але, так чи інак, він не дасть себе залякати! І навіть у ці хвилини важких переживань він вийшов своєю звичною бадьорою ходою, високо піднявши голову і розправивши плечі.