— Будь ласка, містере Ковпервуд! — з готовністю погодився Альберт. — Я чув, що акції, мов навіжені, летять униз? Сподіваюся, вас ця паніка не зачепила?
— Лише частково, Альберте, — з посмішкою відповів Ковпервуд, тим часом як Стаєрс уже виписував чек.
А раптом через безглузду випадковість зараз вийде з кабінету Стінер і не допустить видачі чека, хоча це й законна операція? Він, Ковпервуд, має право на цей чек — звісно, за умови, що, як це й передбачається, депонує облігації у хранителя амортизаційного фонду. Ковпервуд з хвилюванням чекав, поки Альберт заповнить бланк, і тільки коли чек уже був у нього в руках, зітхнув із полегшенням. Шістдесят тисяч доларів у нього є, а ввечері він постарається реалізувати обіцяні йому сімдесят п’ять тисяч. Завтра треба буде знову побачитися з Кітченом, Волтером Лі, представниками «Джей Кук і Ко», «Кларк і Ко» — з усіма особами та представниками фірм, яким він винен гроші (а їх набрався довжелезний список), — і дізнатися про стан справ. Тільки б виграти час! Тільки б домогтися відстрочки хоча б на тиждень…
29
Однак про жодну відстрочку в такий напружений час не могло бути й мови. Сімдесят п’ять тисяч доларів, позичених у друзів, і шістдесят тисяч, здобутих у Стаєрса, пішли на погашення заборгованості Джирардському національному банку; залишок — тридцять п’ять тисяч — Ковпервуд поклав у сейф у себе вдома. Потім він востаннє звернувся до банківських та фінансових діячів із проханням допомогти і отримав відмову. Проте навіть у цей скрутний для нього час Ковпервуд не виявив жодних ознак слабкості. Він лише подивився з вікна свого кабінету на маленький дворик і зітхнув. Що ще міг він удіяти? Він надіслав батькові записку, просячи його прийти до сніданку. Іншу таку ж записку він надіслав юрисконсульту Гарперу Стеджеру — своєму однолітку, якого дуже любив. Розум Ковпервуда гарячково розробляв усе нові й нові плани отримання відстрочки — звернення до кредиторів тощо, — але, на жаль, його банкрутство було неминуче. Найгірше, що тоді розкриються його махінації з міським казначейством, і зчиниться не тільки громадський, а й політичний скандал. Найбільша з усіх небезпек, що загрожувала йому, — це звинувачення в співучасті (якщо не в юридичному, то в моральному сенсі) у розкраданні міських коштів. Авжеж, його конкуренти постараються, аби роздмухати скандал! Безумовно, він і після банкрутства зуміє поступово стати на ноги, але це буде дуже нелегко… А батько… Його теж не пощадять. Мабуть, він буде змушений піти з поста директора банку.
Ось які думки мучили Ковпервуда, коли до його кабінету увійшов розсильний і доповів про прихід Ейлін Батлер і Альберта Стаєрса (який приїхав майже одночасно з нею).
— Запроси міс Батлер, — сказав Ковпервуд, встаючи. — Містеру Стаєрсу запропонуй почекати.
Ейлін увійшла швидким, рішучим кроком. Ефектний золотаво-коричневий костюм із темно-червоними ґудзиками вигідно окреслював її фігуру. На голові у неї красувався маленький коричневий капелюшок із довгим пером, який, на її переконання, дуже їй пасував; шию оповивали кілька разків золотого намиста. Її руки, як і зазвичай, обтягували м’які рукавички, на маленьких ніжках були взуті елегантні черевички. Вираз її очей був якимось по-дитячому ображеним, утім вона всіляко намагалася це приховати.
— Коханий! — вигукнула вона, простягуючи руки до Френка. — Що сталося? Мені так хотілося вчора ввечері про все розпитати тебе! Невже тобі загрожує банкрутство? Батько і Оуен говорили про це вчора.
— Що саме вони говорили? — запитав Ковпервуд, обнімаючи її і ніжно вдивляючись у її стривожені очі.
— Ох, ти знаєш, тато дуже лютився на тебе! Він підозрює нас. Хтось написав йому анонімного листа. Вчора він влаштував мені справжній допит — але нічого не вийшло! Я все заперечувала. Я вже двічі приходила сюди сьогодні вранці, але тебе не було. Я так боялася, що батько побачить тебе раніше і ти обмовишся.
— Я, Ейлін?
— Ні, звісно ж, ні! Я не думала про це. Утім, я й сама не пам’ятаю, що я думала. Любий, я в такій тривозі! Я всю ніч не спала. Я вважала себе сильною, але в душі так переживала за тебе! Знаєш, що він зробив: всадовив мене в крісло біля свого столу, прямо навпроти вікна, щоб краще бачити моє обличчя, і дав мені цього листа. Спершу я здивувалася, а тоді навіть і не пам’ятаю, що і як казала йому…
— Що ж ти все-таки відповіла?
— Ну, певно ж, я сказала: «Яка безсоромність! Це брехня!». Але сказала не відразу. Моє серце ледь не вискочило з грудей. Боюся, він усе збагнув по моєму обличчю. У мене навіть подих перехопило.