— Твій батько — дуже мудрий, — зауважив Ковпервуд. — Він — стріляний горобець. Тепер ти бачиш, у якому ми скрутному становищі. Слава Богу, що він лише показав тобі листа, а не надумав стежити за будинком. На це йому, ймовірно, було дуже важко зважитися. А тепер він нічого не може довести. Але він усе знає — його не обдуриш!
— Чому ти думаєш, що він знає?
— Я вчора бачився з ним.
— Він що-небудь говорив тобі?
— Ні. Але я бачив його обличчя: мені було досить того, як він дивився на мене.
— Любий мій… Але ж мені й батька дуже шкода…
— Авжеж. Мені також. Утім, тепер уже пізно. Про це треба було думати раніше.
— Але я так кохаю тебе! Ох, любий мій, він мені цього ніколи не пробачить! Він мене обожнює. Він не повинен знати! Я ні в чому не зізнаюся! Але... О, Боже!
Вона притиснула руки до грудей, а Ковпервуд дивився їй у вічі, намагаючись її заспокоїти. Повіки Ейлін тремтіли, губи дрижали. Їй було боляче за батька, за себе, за Френка. Дивлячись на неї, Ковпервуд уявляв собі всю силу батьківської любові Батлера, а також усю силу і небезпеку гніву старого підрядника. Скільки ж різних обставин тут перепліталося, і як трагічно могло все це скінчитися!
— Ну, годі, люба! — сказав він. — Тепер уже нічому не зарадиш. Де ж моя сильна, смілива Ейлін? Я вважав тебе мужньою. Невже я помилявся? А зараз я так потребую, щоб ти була сильною.
— Справді?
— Ще б пак!
— У тебе великі неприємності?
— На мене, мабуть, чекає банкрутство, моя люба.
— Не може бути…
— Так, дівчинко! Я загнаний у глухий кут. І поки не бачу виходу. Я чекаю зараз свого батька і Стеджера, мого юриста. Тобі не можна тут залишатися, моя втіхо. Твій батько може будь-якої миті зайти сюди. Ми повинні десь зустрітися завтра, скажімо, у другій половині дня. Ти знаєш індіанську скелю на березі Віссахікону?
— Знаю.
— Можеш бути там завтра о четвертій?
— Можу.
— Пильнуй лише, чи за тобою не стежать. Якщо я не прийду до пів на п’яту — не чекай мене. Це означатиме, що я підозрюю стеження. Утім, боятися нема чого — треба тільки бути обережними. А тепер іди, моя кохана! У будинку 931 нам уже не можна бувати. Доведеться підшукати щось інше.
— Ох, любий мій, це все так жахливо!
— Нічого, Ейлін, я знаю, що ти візьмеш себе в руки і будеш хороброю дівчинкою. Ти сама бачиш, наскільки це важливо для мене!
Ковпервуд уперше виглядав пригніченим.
— Добре, любий, добре! — відповіла Ейлін, обнімаючи його і пригортаючи до себе. — Авжеж, ти можеш на мене розраховувати! О, Френку, як я тебе кохаю! Я просто розчавлена горем! Але, можливо, ти ще уникнеш банкрутства? Утім, що нам до цього, коханий, адже все одно нічого не зміниться, правда ж? Хіба ми будемо менше кохати одне одного? Я на все готова заради тебе, любий! І в усьому буду тебе слухатися. Вір мені! Від мене ніхто нічого не дізнається.
Вона вдивлялася в його суворе, бліде обличчя, і готовність боротися за найдорожчу людину поступово наростала в ній. Її пристрасть була гріховною, беззаконною, аморальною, але це було кохання, а йому, зацькованому законом, властива полум’яна відвага.
— Я кохаю тебе! Кохаю, Френку, дуже — повсякчас твердила вона.
Він вивільнився з її обіймів.
— Іди, моя крихітко! Пам’ятай — завтра о четвертій. Я чекаю на тебе. І головне — мовчи. Нікому ні в чому не зізнавайся.
— Будь певен!
— І не хвилюйся за мене. Усе владнається.
Він ледве встиг поправити краватку і в невимушеній позі всістися біля вікна, як до кабінету увірвався керуючий канцелярією Стінера — блідий, засмучений, очевидно, не тямлячись від хвилювання.
— Містере Ковпервуд, пам’ятаєте той чек, який я вчора ввечері виписав вам?.. Так от, містер Стінер каже, що це незаконно, що я не повинен був цього робити! І загрожує всю відповідальність покласти на мене. Він каже, що мене можуть заарештувати за співучасть у злочині! Що він мене звільнить, якщо я не поверну чека, і негайно запроторить до в’язниці. Містере Ковпервуд, я ж ще зовсім молодий! Я щойно почав жити. У мене дружина і маленький син. Невже ви дозволите, щоб він вчинив таке зі мною? Ви ж віддасте мені цей чек, правда? Без нього я не можу повернутися до казначейства. Він запевняє, що на вас чекає банкрутство, що ви це знали і тому не мали права брати у мене чек.
Ковпервуд зацікавлено дивився на нього. Його вражало, наскільки різноликі були всі ці провісники лиха. Так, якщо вже починають сипатися нещастя — то вони сиплються з усіх боків. Стінер не мав права висувати проти свого підлеглого таке звинувачення. Операція з чеком не була протизаконною. Імовірно, скарбник від страху зовсім розгубився. Щоправда, він, Ковпервуд, отримав розпорядження більше не купувати і не продавати облігацій міської позики, але воно прийшло вже після купівлі цієї партії і зворотної сили не має. Стінер залякував свого бідолашного секретаря — людину значно більш гідну, ніж він сам, аби отримати цей чек на шістдесят тисяч доларів. Жалюгідний боягуз! Правильно хтось сказав, що не виміряти глибин ницості, до яких може впасти бовдур!