Упродовж всього цього процесу Ейлін Батлер стежила за перипетіями справи Ковпервуда по крикливих газетних статтях і міських пересудах — стежила із запалом, шалом і напругою, на які тільки була здатна її непересічна сильна натура. Там, де були задіяні почуття, Ейлін не бажала слухати доводів розуму: вона часто бачилася з Френком, і він багато розповідав їй (наскільки, ясна річ, йому дозволяла його природна обережність). Отож попри газетний галас і розмови, які вона чула у себе вдома за столом і в чужих людей, вона була твердо переконана, що яким би злочинцем його не зображували, він насправді зовсім не такий. Якась замітка, вирізана Ейлін з філадельфійської газети «Паблік Леджер» невдовзі після того, як Ковпервуду було пред’явлено формальне звинувачення в шахрайстві, трохи втішила та заспокоїла її. Ейлін сховала замітку у себе на грудях. Ці рядки чомусь здавалися їй доказом, що її коханий Френк не так уже й винен і на нього просто звели наклепи. Замітка ж ця була просто скороченим викладом одного з численних «маніфестів», які випускала «Громадянська асоціація допомоги міському самоврядуванню». Там було зазначено:
«Насправді все, очевидно, набагато серйозніше, ніж можна було б припустити. Дефіцит у п’ятсот тисяч доларів виник не внаслідок продажу облігацій міської позики та відсутності належної звітності як такої, а в результаті позик, які надав міський скарбник своєму біржовому маклеру. Окрім того, комітет отримав достовірні відомості, що щомісячний розрахунок за продані біржовим маклером облігації міської позики провадився за найнижчим курсом минулого місяця, а різницю між цим курсом і тим, за яким фактично продавалися облігації, міський скарбник та його маклер ділили між собою. Звідси випливає, що в їх обопільних інтересах було час від часу чинити тиск на ринок, щоб домогтися низького розрахункового курсу. Проте комітет розглядає судове переслідування, порушене проти біржового маклера, містера Ковпервуда, лише як спробу відвернути суспільну увагу від справжніх винуватців, і тим самим дає їм можливість найвигіднішим для себе чином залагодити справу».
«Нарешті! — сказала собі Ейлін, прочитавши замітку. — Тепер усе ясно!» Ці політикани, зокрема і її батько, як вона зрозуміла з їхньої розмови, намагаються звалити на Френка провину за свої власні злочини. Френк зовсім не такий поганий чоловік, яким його виставляють. У звіті «Асоціації» це прямо сказано. Вона тішилася словами:
«...відвернути суспільну увагу від справжніх винуватців». Хіба ж не те саме говорив він їй в ті щасливі години, якими вони тішились то в одному, то в іншому куточку, переважно в будинку на Шостій вулиці, який він винайняв для побачень з нею після того, як вони змушені були покинути свій колишній притулок? Френк гладив її пишне волосся, пестив її і запевняв, що вся ця історія підлаштована місцевими політичними «зверхниками» з метою звалити вину на нього і, по можливості, вигородити партію взагалі та Стінера зокрема. Він, Ковпервуд, звичайно, виплутається, але все-таки Ейлін повинна тримати язика за зубами. Він не заперечував, що упродовж тривалого часу перебував у ділових і взаємовигідних стосунках зі Стінером, і докладно пояснив їй, в чому вони полягали. Ейлін все зрозуміла (або принаймні думала, що зрозуміла). Але так чи інак, Френк запевняв її в своїй невинуватості, і цього для неї було досить.
Що ж до будинків старшого та молодшого Ковпервудів, які ще порівняно недавно і з таким блиском об’єдналися в дні процвітання, а тепер були пов’язані сумними узами спільних знегод, то життя в них майже завмерло. Джерелом цього життя був Френк Алджернон. Він надавав силу і мужність батькові, надихав і підтримував братів, був надією дітей, опорою дружини, величчю і гордістю сімейства Ковпервудів. У ньому втілювалися для всієї його родини удача, сила, честолюбні прагнення, гідність і щастя. Але нині його яскрава зірка померкла і, схоже, остаточно.
Від того пам’ятного ранку, коли фатальний лист, немов бомба, зруйнував увесь звичний життєвий плин Ліліан Ковпервуд, вона перебувала в якомусь напівживому стані. Ось уже кілька тижнів Ліліан, як і раніше, неухильно виконуючи свої обов’язки (принаймні так це виглядало збоку), була під владою невідступних і болісних думок. Вона почувалась глибоко нещасною. Їй виповнилось сорок років, і дотепер її життя, здавалося б, повинно було триматися на міцній непорушній основі. А тепер жорстока доля загрожувала вирвати її з благодатного ґрунту, де вона жила і процвітала, щоб зів’ялити в пекучій самоті смутку і принижень.