Напередодні він просто повідомив, що їде на один день, як робив це неодноразово. До Нью-Йорка було п’ять годин їзди залізницею, і він прибув туди о другій дня. У конторі, розташованій в районі Бродвею, Батлер запитав директора, і його запросили до чоловіка років п’ятдесяти, високого, сіроокого, сивого, міцної статури, з виразним, трохи одутлим, але розумним і проникливим обличчям. Руки детектива з гнучкими пальцями під час розмови з клієнтом безперервно барабанили по столу. Він був одягнутий у темно-коричневий сюртук, який здавався Батлеру надто чепурним, а в краватці у нього красувалася діамантова шпилька у формі підкови. (Старий Батлер незмінно одягався в скромний сірий костюм.)
— Доброго дня! — вимовив він, коли зайшов до цього поважного чоловіка, сина ірландця й американки, на прізвище Мартінсон.
Містер Гілберт Мартінсон кивнув у відповідь, потім ковзнув по ньому поглядом і, відчувши в ньому людину з сильним характером, яка, ймовірно, займає поважне становище в суспільстві, встав і запропонував йому стілець.
— Прошу, сідайте, — сказав він, розглядаючи відвідувача з-під густих кошлатих брів. — Чим можу допомогти?
— Ви директор, якщо не помиляюся? — поцікавився Батлер, допитливо дивлячись на нього.
— Так, сер, — відповів Мартінсон. — Я займаю тут пост директора.
— А самого містера Пінкертона, власника контори, зараз немає? — обережно запитав Батлер. — Не вважайте за нечемність, але я хотів би поговорити з ним особисто.
— Містер Пінкертон зараз у Чикаго і повернеться не раніше, ніж через тиждень або днів за десять, — відповів Мартінсон. — Ви можете говорити зі мною так само відверто, як із ним. Я тут його заміняю. Але, звичайно, ваша воля.
Батлер трохи повагався, подумки оцінюючи співрозмовника.
— Скажіть, ви людина сімейна? — почав він, нарешті, своє виношене й наболіле.
— Так, сер, — серйозно відповів Мартінсон. — У мене дружина і двоє дітей.
Як досвідчений детектив він одразу збагнув, що мова зараз піде про якусь халепу із членами сім’ї — сином, дочкою, дружиною. З такими випадками він стикався повсякчас.
— Я, бачте, думав поговорити з самим містером Пінкертоном, але якщо ви його заміняєте... — Батлер не встиг закінчити фрази, як його перебив Мартінсон:
— Так, сер, я тут керую всією роботою. Ви можете довіритися мені так само, як самому містерові Пінкертону. Прошу до мене в кабінет. Там нам зручніше буде розмовляти.
Він підвівся і показав Батлеру на суміжну кімнату з вікнами, що виходили на Бродвей. Там стояв масивний довгий стіл із полірованого дерева та чотири стільці зі шкіряними спинками. На стіні висіло кілька картин, що зображували епізоди Громадянської війни, які привели до перемоги жителів Півночі. Батлер не без вагань пішов за Мартінсоном. Думка про те, що стороння людина буде втаємничена в історію Ейлін, йому була болюча. Навіть зараз він ще не був упевнений, що наважиться заговорити. Він хотів лише придивитися, що це за хлопці, — твердив собі старий, а тоді вже вирішувати, чи варто. Він підійшов до одного з вікон і втупився на вулицю, що переповнилася незліченними омнібусами й екіпажами. Містер Мартінсон спокійно зачинив двері.
— Отже, чим можу бути корисний, містере... — він зупинився, розраховуючи, що відвідувач назве своє прізвище сам. Іноді це йому вдавалося, але Батлер був не такий простий.
— Я все ще не впевнений, чи варто мені починати цю справу, — повільно вимовив Батлер. — У мене немає повної впевненості, що все буде обставлено належним чином. Мені потрібно дещо дізнатися, гм, про... отримати деякі відомості... Але це справа делікатна й суто приватна...
Він замовк, обдумуючи, як точніше висловитися, і в той же час не спускаючи проникливих очей з Мартінсона. Той одразу зрозумів його вагання. Таких випадків він стрічав чимало.