— Ах, я знаю! — відгукнулася Ейлін. — Усе це через мене! Якби не я і не ці його підозри, він би, звісно, прийшов тобі на допомогу. Іноді мені здається, що це я принесла тобі всі нещастя. Я вже не знаю, що й робити. Я готова навіть не зустрічатися з тобою деякий час, якщо це може допомогти тобі, але зараз, напевно, вже нічим не допоможеш. О, як я кохаю тебе, Френку! Для тебе я готова на все! Яке мені діло до того, що думають або кажуть люди? Я кохаю тебе!
— Тобі так лише здається… — пожартував він. — Згодом розлюбиш! Знайдуться інші.
— Інші? — вигукнула Ейлін, і голос її пролунав зневажливо й обурено. — Тепер для мене не існує інших! Мені потрібен тільки ти, Френку! Якщо ти коли-небудь покинеш мене — я не захочу більше жити! От побачиш!
— Не кажи так, Ейлін! — розсердився Ковпервуд. — Не хочу чути дурниць. Нічого ти з собою не зробиш. Я тебе кохаю, і ти знаєш, що я тебе не покину. Але якби ти кинула мене, тобі, мабуть, було б краще.
— О, які нісенітниці! — вигукнула вона. — Кинути тебе! І я, на твою думку, на це здатна? Але якщо ти кинеш мене — пам’ятай, що я тобі сказала! Присягаюся, я так і зроблю…
— Ну, годі-годі! Замовкни!
— Клянуся тобі! Присягаюся своїм коханням! Присягаюся твоїм благополуччям і моїм власним щастям! Я накладу на себе руки. Мені потрібен тільки ти!
Ковпервуд встав. Пристрасть, яку він у ній розбудив, тепер уже лякала його. Ця пристрасть була небезпечна і невідь-куди могла завести їх обох.
Це був похмурий день листопада, коли Олдерсон, сповіщений черговим нишпоркою про прихід Ейлін і Ковпервуда в будинок на Шостій вулиці, з’явився в конторі Батлера і запропонував йому негайно їхати з ним. Але навіть тепер Батлеру важко вірилося, що він знайде свою доньку в такому місці. Яка ганьба… Який жах… Що він їй скаже? І чи вистачить йому сил їй дорікати? Що йому робити з Ковпервудом? Його великі руки тряслися вже через саму думку про те, що йому зараз треба пережити. За декілька будинків до місця призначення з’явився другий агент, який чергував на протилежному боці вулиці. Батлер із Олдерсоном вийшли з екіпажа та разом попрямували до під’їзду. Було вже десь пів на п’яту. В одній з кімнат будинку, до якого вони підійшли, у цей час сидів Ковпервуд без піджака й жилетки і слухав нарікання Ейлін.
Кімната, де вони зустрічалися, була типовою для уявлення обивателів про розкіш. Більшість меблевих гарнітурів, які випускалися на тодішній ринок, являли собою імітацію «стилю» одного з Людовиків. Портьєри, як правило, були важкими, розшитими сріблом або золотом і найчастіше червоними. Килими вирізнялися яскравістю візерунку та густим шовковистим ворсом. Меблі, з якого б дерева їх не виготовляли, вражали своєю громіздкістю та багатством оздоблення. У згаданій нами кімнаті стояло важке горіхове ліжко, гардероб, тумбочка й туалетний столик з того ж таки дерева. Над столиком висіло велике прямокутне дзеркало в рамі з позолотою. На стінах, у рамах з такою ж позолотою, красувалося декілька пейзажів без смаку і зображень оголених жінок. Стільці з позолотою були обшиті парчею яскравих кольорів із блискучими мідними гвіздками. На товстому рожевуватому брюссельському килимі були виткані великі голубі корзини з квітами. Загалом, кімната складала враження світлої, розкішно обставленої, але дещо задушливої.
— Знаєш, мені іноді стає страшно, — казала Ейлін. — Адже цілком імовірно, що батько стежить за нами. Я вже не раз запитувала себе: що нам робити, якщо він застане нас тут? Тоді вже ніяка брехня не допоможе.
— Атож, звичайно… — погодився Ковпервуд.
Він, як і завжди, перебував у полоні її чар. У неї були такі прекрасні, ніжні руки, така струнка й біла шия; рудувато-золотисте волосся яскравим ореолом оточувало голову, великі очі блищали. Вона вся була сповнена квітучої жіночної краси — ваблива, неврівноважена, романтична і… неперевершена.
— Що має статися — того не відвернути, — промовив Френк. — І все ж таки я вже сам думав, чи не краще нам на певний час уникати зустрічей? Власне, цей лист мав насторожити нас на майбутнє.
Він обійняв Ейлін, яка стояла біля туалетного столика, приводячи в порядок волосся, і поцілував її соковиті вуста.
— Ти у мене кокетка, Ейлін, але миліше за тебе немає нікого у світі… — прошепотів він пристрасно їй на вухо.