— Не хвилюйся, це, напевно, хтось із прислуги, — сказав він. — Я відчиню.
Він пішов до дверей, але Ейлін зупинила його.
— Зачекай. — Трохи заспокоївшись, вона підійшла до шафи і, діставши звідти халат, накинула його на себе. Стукіт почувся знову. Тоді Ейлін ледь-ледь причинила двері.
— Місіс Монтегю, — схвильовано, але намагаючись оволодіти собою, промовила місіс Девіс. — Унизу якийсь джентльмен питає вас!
— Мене?! — вигукнула Ейлін, збліднувши ще сильніше. — Ви упевнені, що мене?
— Так, він сказав, що хоче бачити вас. Із ним ще декілька людей. Мені здається, то хтось із ваших родичів.
І Ейлін, і Ковпервуд одразу зрозуміли, що відбувається. Хтось їх вистежив — Батлер чи місіс Ковпервуд, — скоріше за все Батлер. Ковпервуд передусім подумав про те, як захистити Ейлін. За себе, навіть у ту хвилину, він не боявся. У нього було достатньо шляхетності, щоб не дозволити страхові ухопити його за горло тоді, коли справа стосувалася коханої жінки (не виключено, що Батлер прийшов із наміром убити його, але він не злякався, навіть не дозволив собі зупинитися на цій думці, хоча зброї при ньому не було).
— Я одягнуся і спущуся вниз, — сказав він, поглянувши на смертельно бліде обличчя Ейлін. — Ти залишайся тут. І прошу тебе — не хвилюйся, все буде гаразд. Лише спокій!.. Покладися на мене. Я у всьому винен — мені й вирішувати цю справу. — Він зняв з вішалки пальто, капелюха і додав: — Одягайся швидше, а я піду вперед.
Ще не встигли зачинитися двері за місіс Девіс, як Ейлін почала вдягатися — тремтячи, у страшній тривозі. Мозок її працював, як двигун на найвищих обертах. Чи може бути таке, що це її батько? — запитувала вона себе. Ні-ні, це не він! Напевно, в будинку є інша жінка, яка справді має прізвище Монтегю. Але якщо це все-таки батько — наскільки великодушно було з його боку зберігати її таємницю, не посвячуючи у неї нікого з домашніх. Він любив її — вона це знала. Для дівчини, яка потрапила в таку халепу, дуже багато означає, коли вдома її люблять, пестять та багато дозволяють. А Ейлін любили, пестили і багато їй дозволяли. Вона не могла собі уявити, щоби батько був здатен застосувати грубу фізичну силу щодо неї або до когось іншого. Але як їй зараз, зустрівшись із ним, поглянути йому в очі? Постать батька, яка виникла в її уяві, одразу підказала, що слід зробити.
— Ні, Френку… — схвильовано прошепотіла вона, — Якщо це батько, то краще піду я. Я знаю, як потрібно розмовляти з ним. Мені він нічого не зробить. А ти залишайся тут. Я не боюся, справді, анітрохи! Якщо ти мені знадобишся, я покличу тебе.
Френк підійшов до неї, узяв у свої долоні її зблідле личко і пильно заглянув в її очі.
— Нічого не бійся, — сказав він. — Я зійду вниз. Якщо це твій батько — їдь із ним. Я певен, що він нічого не зробить ні тобі, ні мені. А потім напиши мені в контору. Я буду там. Якщо я тобі знадоблюся — скажи мені. Ми що-небудь придумаємо. Тобі немає сенсу щось пояснювати. Не відповідай ні на що.
Він уже встиг одягнути піджак і пальто й тепер стояв біля дверей із капелюхом у руці. Ейлін була майже вдягнена і поспіхом марудилася з низкою малинових ґудзиків на спині. Ковпервуд допоміг їй. Коли вона була вже в капелюшку і рукавичках, він ще раз повторив:
— Дозволь мені піти вперед. Я хочу подивитися, хто там.
— Ні, благаю тебе, Френку! — запротестувала вона. — Пусти мене вперед! Це батько, я знаю! Адже більше нікому… — У ту ж хвилину в її голові промайнула думка, що Батлер привів із собою синів, але вона одразу її відкинула. Ні, цього не може бути. — Ти прийдеш, коли я покличу тебе, — продовжувала вона. — Мені він нічого поганого не зробить. А якщо підеш ти — він умить оскаженіє. Пусти мене, а сам залишайся тут, у дверях. Якщо я тебе не покличу — отже, все гаразд. Згода?
Її прекрасні руки лежали у нього на плечах, а він напружено обдумував ці слова.
— Добре, — нарешті сказав він, — але я піду вслід за тобою.
Вони підійшли до порога, і він відчинив двері. У коридорі стояв Олдерсон зі своїми двома помічниками, а трохи оддалік місіс Девіс.
— У чому річ? — різко звернувся Ковпервуд до Олдерсона.
— Там унизу чекає джентльмен, який хоче бачити цю даму, — відповів слідчий. — Гадаю, це її батько, — спокійно додав він.
Ковпервуд відійшов, пропускаючи Ейлін; вона швидко пройшла позв нього, роздратована тим, що ці люди дізналися її таємницю. До неї у ту ж мить повернулася вся її зухвалість. Вона була обурена: як батько насмілився виставити її на посміховисько? Ковпервуд хотів рушити за нею.