Вони під’їхали до будинку, і Ейлін вийшла з екіпажу. Старий Батлер, надто пригнічений, щоб одразу щось робити, вирішив поїхати до себе в контору. Але по дорозі зупинив екіпаж та пішов пішки — вчинок для нього незвичайний, бо вже багато років він не знав, що це таке — іти у важких роздумах. Зрівнявшись із католицькою церквою, де йшла служба, він увійшов туди і кинувся молити небо, щоб воно підказало йому, що робити. Напівтемрява, незгасна лампада перед образами і високий білий вівтар, обставлений свічками, трохи умиротворив його розбурхані почуття.
Пробувши в церкві недовгий час, він вирушив додому. Ейлін не вийшла до обіду, і старому жоден шматок не ліз у горло. Зачинившись у своєму кабінеті, він знову почав думати, думати й думати… Згадка про Ейлін, яку він застав у цьому будинку для розпусти, не давала йому спокою. Подумати лишень: Ковпервуд насмілився привести Ейлін, пещену дитину поважних Батлерів, у таке місце! Але молитви молитвами, а все-таки, попри всю свою збуреність, упертий спротив Ейлін і жахливість усієї цієї історії, він передовсім має рятувати доньку з біди. Їй необхідно на деякий час поїхати, відмовитися від Ковпервуда. Швидше за все, його посадять у тюрягу, і в усьому світі навряд чи знайдеться людина, яка б заслуговувала на це більше, як він! Батлер знав: він точно постарається задіяти усі механізми! Врешті-решт, це його обов’язок. Щоб добитися свого, йому досить натякнути судочинству, чого він хоче. Він не буде підкупляти присяжних — це було би злочином, але простежить, щоби справу було висвітлено належним чином. А коли Ковпервуду винесуть вирок — ніхто, крім Бога, йому не допоможе. Його не врятують жодні клопотання приятелів-фінансистів. Судді всіх інстанцій чудово розуміють свою вигоду. Вони дивитимуться на справу з точки зору тих, хто при владі, — цього він зуміє добитися.
Тимчасом Ейлін посилено намагалася розібратися у ситуації, що склалася. Незважаючи на спільну мовчанку по дорозі додому, вона знала, що їй ще доведеться мати розмову з батьком. Цього не уникнути. Він вимагатиме, аби вона куди-небудь поїхала. Скоріше за все, він знову почне розмову про поїздку до Європи. Ейлін зрозуміла тепер, що запрошення місіс Молленгауер було організоване зусиллями батька. Їй треба зараз вирішувати, поїде вона чи ні. Невже вона покине коханого саме тепер, перед судом? Ні, нізащо! Вона повинна знати, що з ним станеться. Краще вже їй утекти з дому — до кого-небудь із родичів, друзів, до чужих людей, зрештою, — і попрохати притулку. У неї є скількись грошей. Батько час від часу давав їй досить пристойні суми. Вона візьме дещо з одягу і зникне. Домашні, звісно, спробують її повернути, після того як деякий час поживуть без неї. Але мати… вона просто збожеволіє… Нора, Келем та Оуен не знатимуть, що робити від туги та подиву, а батько (та що казати про батька, досить лише на нього глянути!). Можливо, її втеча змусить його опам’ятатися. Незважаючи на свою свавільність, Ейлін була гордістю й душею всього будинку і добре це знала.
Ось про що вона думала, коли за кілька днів після принизливого викриття батько покликав її до себе в кабінет. У цей день він рано повернувся з контори, розраховуючи застати Ейлін удома і віч-на-віч поговорити з нею. Його розрахунок виявився правильним. Останнім часом у неї не було жодного бажання виїжджати, — надто напружено вона очікувала будь-яких неприємностей. Вона щойно відіслала Ковпервуду листа, попрохавши його зустрітися з нею завтра на Віссахіконі, навіть якщо він переконається, що за ним стежать. Вона будь-що має його побачити! Батько, як писала вона, поки що нічого не зробив, але, вочевидь, спробує щось здійснити. Про це їй і треба поговорити з Френком.
— Увесь цей час я думаю про тебе, Ейлін, і про те, що нам робити… — без будь-яких передмов почав Батлер, щойно вони опинилися вдвох у його кабінеті. — Ти на шляху до загибелі. Жах охоплює мене, коли думаю про те, як ти губиш свою безталанну душу. Я хочу допомогти тобі, дитино, поки ще не пізно. Я не перестаю дорікати собі і думаю: можливо, я чи твоя мати зробили щось не так або, навпаки, чогось недогледіли у твоєму вихованні? Ось ти й потрапила в таку біду. Звичайно, доню, це лежить на моїй совісті. Ти бачиш перед собою людину з розбитим серцем. Мені вже ніколи не підняти голови. Яка ганьба! Який сором… І навіщо я дожив до такого!
— Дай же мені сказати, батьку, — перебила його Ейлін, здригаючись подумки, що їй доведеться вислухати довгу проповідь щодо її обв’язку перед Богом, церквою, сім’єю, батьком і матір’ю. Їй і самій це здавалося дуже важливим, але спілкування з Ковпервудом, який дотримувався протилежних поглядів, змінило її світогляд. Вони вдвох неодноразово обговорювали ці питання — про батьків, дітей, чоловіків, дружин, братів і сестер. Ковпервудівська позиція: «не втручатися у природний хід подій» глибоко проникла в її душу і перелаштувала її розуміння світу. Ейлін дивилася на речі через призму його жорсткої прямолінійної формули: «Мої бажання — передовсім». Він досадував, що між людьми виникають дрібні розбіжності, що призводять до суперечок, сварок, ворожнечі та розриву. Але вважав, що боротися з цим неможливо. Одна людина іноді переростає іншу. Погляди людей змінюються — звідси зміни у стосунках. А щодо моральних настанов, то в одних вони є, а в інших — ні, і з цим нічого не вдієш. Він особисто в інтимних зв’язках не бачив нічого поганого. Якщо чоловік і жінка підходять одне одному, то їхні відносини чисті й прекрасні. Ейлін — його дружина, невінчана, але кохана, і вона кохає. Отже, вона не менш чиста і прекрасна, ніж будь-яка інша жінка в світі, а навіть краща і чистіша більшості з них. Людина живе за певного суспільного устрою, в певних побутових умовах і стикається з певними поглядами свого часу. Щоби досягти успіху в суспільстві, нікого не ображаючи, щоб полегшити собі життєвий шлях і таке інше, потрібно — хай навіть позірно — рахуватися із загальноприйнятими нормами. Більше нічого не вимагається. Лише бути пильним! А як утрапив у сильце — борись мовчки, стиснувши зуби. Він так і чинив зараз, у час фінансових ускладнень. Так само був готовий вчинити і в той день, коли їх застали на Шостій вулиці. Уся ця життєва мудрість спливла у Ейлін в голові, коли вона слухала настанови батька.